Глава 5

Гуркіт знову прокотився коридорами. Я не думала, а бігла. Ноги самі несли вниз, і різко зупинилась я на третьому поверсі, майже врізаючись в хлопця.

Високий, з попелястим волоссям та засмаглою шкірою, із самовпевненою усмішкою, яка явно говорила: він тут господар. З нестандартною зовнішністю, яка відразу запамʼятовується. І він був доволі симпатичний і, що найгірше знав про це.  Я його вже бачила кілька разів у їдальні, на заняттях, завжди в оточенні своєї компанії. Красивий, але занадто зухвалий погляд має, щоб звертати на нього увагу.

— Під ноги дивись, скажена, — сказав він, навіть не відступивши. Його голос звучав так, ніби він давав мені честь дихати одним повітрям.

— Дякую, адепте, імені якого я не знаю, — процідила крізь зуби й пройшла повз. Часу на нього не було. Але він, якогось біса, пішов за мною.

Коли ми дісталися місця звідки йшов гуркіт, я нарешті побачила, що відбувається.

Третій поверх, зона практики. Велика зала була схожа на арену. У центрі стояв професор Ваглес, а перед ним одинадцятеро адептів. Я машинально порахувала. Серед них одразу впізнала Мелору. Вона стояла з якоюсь рудоволосою дівчиною поруч, і обидві виглядали надто задоволеними.

Руда з рудою, — хмикнула я.

Мої думки перебила Мелора, точніше те, що вона зробила. Руда викинула руку вперед і тіні розірвалися чорним вибухом, каміння посипалося на підлогу. Саме від неї був той гуркіт.

Я примружилась від пилу. 

— Це талант, — захоплено промовив Ваглес, протираючи окуляри. — Вибуховий талант, адептко Морнін.

Чорт забирай, я не знала, що вона так уміє. 

Мелора солодко посміхнулася, а я закотила очі. 

Далі мою увагу зайняв високий хлопець з темним каштановим волоссям і жовтими очима. Він навіть не дивився на Ваглеса, його тіні вже ворушилися біля ніг, набираючи форми маленьких хижих вовків. І ці звірі здавалися живими.

Як вони так швидко опанували силу? 

— Зараз я ще підсилю, — промовив Ваглес і цим самим відповів на моє питання. Він дістав якийсь артефакт, чорного кольору і форми квадрату, та щось прошепотів. Тіні з дивного пристрою рвонули в цього хлопця.

Звірі стали більшими і я захоплено спостерігала далі. 

Поруч із ним стояла дівчина з коротким попелястим волоссям, яке нагадувало срібло. Здається її звали Рейна, я пересікалась з нею в бібліотеці. Вона мені дуже сильно нагадувала того хлопця, в якого я щойно врізалась. Її пальці переплітали тіні в мотузки, що тріпотіли в повітрі, мов змії. Вона навіть не приховувала, що їй подобається демонструвати свою силу.

Трохи далі був хлопець блідий, із крижаними сірими очима. Він був нерухомий, мов статуя, але від нього віяло холодом. Я відчула, як у залі похолодало, хоча він не рухався.

— Що, вражає? — озвався той зухвалий хлопець з попелястим волоссям. Він стояв майже впритул, нахабно вторгаючись у мій простір.

Я зробила крок подалі. 

— Я до речі Райден, — промовив він та склав руки за спину. — А ти здається та, хто голову закрутила Вільяму. 

Це ж треба на заняттях він так багато не говорив. Я не впевнена, що мені приємно познайомитись, але вголос промовила інше. 

— Що це взагалі відбувається? — вирвалось у мене. 

Він зиркнув, наче на тупеньку,  але відповів:

— Кожен викладач набирає собі адептів. Для більш… ретельного навчання. Ці одинадцятеро — щасливчики Ваглеса.

— Ага, — пролунало позаду. До нас підійшов ще один хлопець, русявий, із хитрим прищуром. — Цього року вони раніше почали відбір. Певно, після того, що сталося з Алексом і тією дивною дівкою.

— Її звати Ліліт, — різко виправила я.

Він гмикнув.

— Звали. Її звали Ліліт. Вона вбила себе й Алекса заодно. Вчора похорон був, ти що, все проспала?

Я вдихнула різко, немов у груди вдарили кулаком.

— Я виходила заміж, — вирвалось іронічно і я підняла безіменний палець.

І тоді пам’ять підкинула зовсім інший образ.

Астера.

Я бачила її востаннє, коли вона плакала, дізнавшись, що Ліліт начебто мертва. Сльози котилися по її щоках, і в тієї холодної дівчини, яка завжди трималася гордо, раптом зламався голос. Я ж навіть не встигла з нею поговорити. 

Різко зірвавшись із місця, я побігла. Серце билося так, що в скронях стукотіло.

Я влетіла в нашу кімнату і застигла.

Астера лежала на ліжку, поряд із нею сиділа Мейлі. У повітрі стояв запах квітів. Я одразу помітила, що ліжко Ліліт було застелене бездоганно. Надто бездоганно. На ньому стояло кілька букетів, різнокольорових і яскравих, але чомусь вони тільки підкреслювали холодну порожнечу.

Астера виглядала виснаженою. Її зазвичай різкий погляд був ніби приглушений. Вона підняла очі на мене.

— Нарешті… — її голос зірвався. — Куди ти щезла, коли… коли це сталося?

Я підійшла ближче. Її пальці стискали ковдру, ніби вона намагалася втримати себе від того, щоб знову не розплакатись.

— Астера… — я сіла навпроти. — Ти знаєш, іноді речі виглядають зовсім не так, як здаються.

Вона різко підняла погляд.

— Ти про що?

Я обережно зітхнула.

— Просто… не все втрачено. Повір мені.

— Знову твої здогадки? — її голос зірвався. — Подивись до чого вони привели! До прощальних квітів на її ліжку!

Я набрала в груди повітря, хотіла прокоментувати, але різко видихнула. Зараз не час вияснювати відносини. 

— Астеро, — присіла до неї. — Памʼятаєш, як померла Нора? А я добре памʼятаю, бо бачила її. І бачила, як помер Вільям. Не перебивай! — я зупинила її, приклавши палець до вуст. — Вони померли в якійсь темній рідині, а їх тіла залишались на місці злочину. На відмінно від Ліліт та Алекса. Розумієш до чого я хилю? 

Вона мовчала. Її очі бігали туди-сюди, наче намагалися знайти правди у стінах.

— Вони… вони…. Невже? І ти знала?

— Астеро, нас чують…

Її губи здригнулися. Вона хотіла ще щось спитати, але стрималась. Я бачила: вона зрозуміла натяк. І в її очах на мить блиснула надія.

Ми мовчки сиділи кілька хвилин, перш ніж вона заговорила знову. Голос уже був твердіший.