ГЛАВА 9

Вся Академія стікалася до сніданку в їдальню.

– Невже тут і канікул немає? – Здивувалася я власному припущенню, поки ми тупотіли по доріжці з коричневої плитки.

– А що це? – здивувалася русалка.

– Ох, Саї, ти мене вбиваєш! Канікули ж! Відпочинок від занять!

– А! У нас вони за індивідуальним графіком. Хто краще вчиться, тому більше дають.

– У-у-у, – видихнула я, поправивши рюкзак на спині.

Виданий разом з усім іншим, він здавався незручним, раз у раз норовив зісковзнути.

Збирати необхідне допомагала Саї: перші дві пари у нас були однаковими, з ранку зазвичай начитували теорію. А після обіду розбивалися на практичні заняття. У мене стояло пророцтво. Індивідуальне заняття з Наарешем значилося на чотири, а після вечері на сім – відпрацювання.

– А чому ти не маєш пророцтва? – здивувалася я, коли Саї сказала, що у неї після обіду залік з плавання в темряві.

– А мені воно не дається, – знизала плечима русалка.

Ранкова свіжість, приємний легкий вітер...

І не дуже приємний протяг в голові. Тримаючи щит, я вирішила перестрахуватися. Пісенька про гусей викликала певні асоціації, довелося замінити її козликом. Сіреньким, не біленьким. Який, правда, теж жив у бабусі. Можливо навіть у тієї же, що і гуси.

Набравши їжі, ми влаштувалися за столиком. Сьогодні ніхто не поспішав зі мною знайомитися. Дракона з консервою не було видно, а Фета впливла під руку з тим самим Тарром.

– А у старост особливі привілеї? – поцікавилася я.

– Є якісь, а що?

– І їм можна пропускати обіди?

– Чому ти так вирішила?

– Тарра, – кивнула я в сторону парочки, – вчора не було.

Саї озирнулася, несподівано втиснула голову в плечі, і я майже побачила, як навколо неї побігли руни і плетіння блоків та щитів.

– Саї? – тихо покликала.

– Не знаю, може, раніше поїв? – пробурмотіла вона, відводячи очі.

– Привіт дівчата! – до нас плюхнувся Дік з підносом.

Окинувши Саї підозрілим поглядом, я вирішила залишити розпитування до кращих часів.

– Фета сьогодні віддала перевагу старшокурснику? – підділа я перевертня.

– Вони з одного факультету, – знизав той плечима. – За ним усі дівчата бігають.

– Точніше, бігали до появи Наареша, – хмикнула я.

– Козел він, – в серцях кинув Дік.

– Магістр?! – здивувалася я.

Не може бути, щоб моя пісенька про козлика вже встигла вкоренитися у всій Академії! Я ж її тільки-тільки почала наспівувати!

– Що ти! – нервово озирнувся Дік, ніби дракон міг його підслухати. Після раптом не втримався, розсміявся: – Я про Тарра.

– А він, бува, не перевертень теж?

– Я ж казав тобі, про раси питати не прийнято.

– Перевертень, – буркнула Саї. – Тигр.

Ого! Ось це вау! Я придивилася – дійсно, було в рухах старшокурсники щось хиже, котяче. Невже і мою сусідку не оминуло захоплення королем Академки?

В цю мить на порозі з'явилися Сарелія з Наарешем. Причому вона чіплялася за його руку з таким виглядом, ніби всю ніч облизувала цукерку! Ну або цукерка її. Невже домоглася-таки свого?

Думати про це виявилося неприємно, і я поспішила доїсти.

– До речі, у нас друга пара – теорія менталістики, – обрадував Дік.

А й справді. Кому ж її вести, як не Наарешу? Хоча, адже і до нього хтось вів?

Фета посилено кокетувала з Тарром, зібравши навколо себе гурток зацікавлених хлопців. Мабуть, вирішила застосувати тактику «Ревнуйте мене».

Наареш ревнувати не поспішав, і навіть якимось дивом опинився через сидіння від Сарелії. Вже не знаю, де консерва упустила момент.

Я ж без перериву відчувала на собі його погляд, хоча він дивився куди завгодно, тільки не на одну нову адептку.

Між ними сидів наш декан, Ніамін Данарес, який, до речі, сьогодні вів у нас основи емпатії.

***

Основи емпатії я, зізнатися, проспала. Це було настільки відверто нудно, що не запам'яталося ані слова! Тільки шкодувала про втрачений час. Потрібно буде брати з собою якісь більш захоплюючі книжки.

– Кажуть, Данарес – відроджений ліч, – прошепотіла на вухо Саї.

– Не може бути! – не повірила я. У всякому разі, декан не виглядав напіврозкладеним трупом. – Не могли ж ліча зробити деканом?!

– Я теж не вірю, але чутки ходять. Везе іншим факультетам, вони емпатію майже не проходять, місяць або два тільки, загальні відомості.

Професор підняв на неї погляд, і Саї зіщулилася.

– Хіба може бути посмертна емпатія? – тихо шепнула я їй на вухо, але Саї не відповіла. Цікаво, чого вона боялася?