Глава 34 (2) від 21.01

Наступний ранок почався напружено. Вночі нормально поспати не вдалося, одні дивні образи змінювалися іншими, хоча нічого в пам'яті не залишилося. А тепер академія гуділа: з'їжджалися адепти з другого курсу по п'ятий, ті, хто вступив поза чергою, і, звичайно, рядові члени Загонів смерті.

Нашвидкуруч умившись, Ріа та Лілі побачилися у дворі з Томом і Роном та вирушили до воріт академії, щоб зустріти новоприбулих. І якщо звичайні адепти прибували по одному або невеликими компаніями і були одягнені красиво й ошатно, то хлопців і дівчат із загонів двома шеренгами конвоювали військові, тож іншим відразу було зрозуміло: ось вони, ті самі смертники.

– Пані Мисливице? – поцікавився у неї офіцер, який привів зграйку дівчат. Раз, два, три, чотири… десять… вісімнадцять. – Приймайте вантаж.

– Так, я Ріана Дайне, доброго ранку. Дякую, що доставили його без пошкоджень, – вона чесно намагалася не іронізувати, але не вийшло. Хоча для цього вояки, напевно, все, що потрібно доставити, є вантажем, чи то річ, чи то людина.

Дівчата схвильовано оглядалися і тулилися одна до одної. Ще б пак. Вони і без того зараз почуваються ніяково, а тут ще й інші адепти косяться. Зате хлопці поводилися не так скуто, хоча й вони згуртувалися перед лицем зарозумілої аристократії.

Заселення пройшло трохи галасливо, але обійшлося без ексцесів, хоча дехто сперечався через ліжка. Коли всі дівчата розмістилися, Ріана пройшлася по проходу вздовж ліжок і дістала перелік членів її Загону, який передав їй офіцер.

– Усім слухати сюди! – гаркнула Лілі. – Командир говорить.

Дівочий щебет замовк, і вісімнадцять пар очей витріщилися на командування.

– Мене звуть Ріана Дайне, і я командир жіночого Загону смерті. Можете називати мене командир, пані командир або навіть пані Мисливиця, як вам зручніше, я не ображуся. Це, – вона вказала на напарницю, – мій заступник та замкомандира, Лілі Грендсон. З усіх питань звертайтеся до нас. Тепер ми для вас тато та мама чи старші сестри, кому що більше подобається.

Дівчата мовчали і слухали, хоча на обличчях деяких був написаний скепсис, а дехто навіть кипів від обурення.

– Зараз займіть собі шафки і залиште там речі, а потім вирушимо на екскурсію по академії і отримаємо форму, підручники та інше необхідне приладдя, – продовжила Ріана. – Сьогодні урочиста вступна церемонія, тому ми маємо виглядати пристойно. А тепер давайте познайомимося. Отже…

Ріа називала імена зі списку, і дівчата кивали чи піднімали руку. Робили вони це без особливого ентузіазму, але після завершення переклички одну все ж таки прорвало.

– Якого рожна я опинилася тут?! – вигукнула вона. – З чого б це дівки мають воювати?

Її найближчі сусідки закивали, і одна з них додала:

– Мою родину взагалі ніхто не питав. Силушку перевірили, у візок запхали й уперли. А в мене нема жадання померти в чиїйсь зубастій пащі!

– Он, хай ті розфуфирені аристократишки груди підставляють! Ходять павичами та поглядають на всіх зі свого сідала, – скривилася інша.

– Точно, з чого б це ми одразу?! – обурилися ще дві.

– Можливо, ви здивуєтеся, але мене теж ніхто не питав, – трохи підвищила голос Ріа, припиняючи суперечки. – Просто поставили перед фактом.

– Так ти ж цю кашу і заварила, пані командире, – склала руки на високих грудях гарненька шатенка, яку, якщо Ріа правильно запам'ятала, звали Зіра Матсон. – А ми тепер страждаємо і маємо віддавати життя за твій промах.