Глава 33 (2) від 16.01

– Вас буде вдвічі більше? – здивувалася Лілі.

– Так, Мілтон сказав, що кожну дівчину страхуватимуть двоє, – Рон скуйовдив вологе волосся.

– Ми з Роном відповідаємо за тебе, – глянувши на Ріану, додав Том, який зав'язував волосся знову у хвіст. Його сорочка була вже приведена до ладу. – Так сказав ректор.

– Ну якщо вже ви мої персональні захисники, я просто зобов'язана якнайшвидше вас нагодувати, – всміхнулася вона. – Ідемо до їдальні? А потім усе вам покажу.

– А що, командире, гостинна нам підопічна дісталася, га? – по-доброму всміхнувся Рон.

Том промовчав, але куточок його рота здригнувся в натяку на усмішку.

– Цікаво, хто ж дістанеться мені, – задумливо пробурмотіла замком і накрутила на палець руде пасмо.

– Напевно, хтось сильний і надійний, – мовив Бартон, який, мабуть, змирився, що в розмовах йому доведеться відповідати і за себе, і за командира. – Тебе теж треба берегти.

Лілі хмикнула. Ну от, всього кілька слів – і атмосфера між керівництвом загонів цілком приємна. Здається, саме Рон є тою сполучною ланкою, яка дозволить згуртуватися у найкоротший час. Хороший хлопець.

Після ситного обіду Ріа водила нових колег по замку і показувала все необхідне. Наразі якраз ішли вступні випробування для абітурієнтів (кого тестували на полігоні, кого в аудиторіях, все залежало від факультету). І де б не з'явилася верхівка Загону, майбутні першокурсники, які чекали своєї черги, косилися на їхній надто скромний одяг і обдаровували зневажливими поглядами, мабуть, ніяк не бажаючи змиритися, що поряд із ними можуть вчитися якісь злидні. Проте її напарники не подавали вигляду, що це їх зачіпає, а Рон навіть підбадьорював деяких екзаменованих. І тоді Ріана ризикнула спитати.

– Ви… опинилися тут через мене. Невже так легко з усім змирилися і не хочете мене придушити?

– Головна жертва в цій ситуації саме ти, а не ми, – раптом сказав Том. – Не знаю подробиць, але відчуваю, що так і є.

Ріа навіть не знайшла, що відповісти. А ще дуже захотілося дізнатися, які у нього обставини. Лілі теж мовчала, проте Рон вирішив розповісти про себе.

– Я молодший із трьох синів, – почав він. – Саме школу закінчив, на майстрового вчився. Старший брат до найманців ходив, сім'ї допомагав. Ух і сильний був… Рік тому з рейду не повернувся, – у його очах майнув смуток. – Другого туди мати не пустила: одружився нещодавно, дитина народилася. А я... Не знаю, може, помститися хочу, може, вибитися в люди. Нам тут іще й стипендію дають, тому точно не шкодую, що опинився в академії: чимсь та й зможу сім'ї підсобити. Хоча коли відбір був, про стипендію ніхто нічого не казав, так забирали. І я все одно пішов. Ти дрібна така – і то зі звірюгами билася, тож ми, мужики, і поготів не повинні по кущах сидіти…

«Ну який же ти мужик?! Хлопець іще, жити і жити, зате серце справді вже як у дорослого».

– Дякую.

На більше Ріа зараз була не здатна, тому що горло стиснув спазм, а з куточка ока зрадливо скотилася сльоза.