Глава 24 (1) від 16.12

Що довше Ріана спілкувалася з ректором, то більше розслаблялася. Він не дивився на неї зверхньо, ​​не лаяв і не принижував жіночу стать, хоч і пожурив новоявлену адептку за ризиковану авантюру. А потім розмова плавно перейшла на причини цієї самої авантюри, і з'ясувалося, що декан Ранделл розповів батькові всі подробиці. Здається, не дарма, бо з кожним словом ставало зрозуміло: перед нею не супротивник, а союзник, а мати в союзниках голову академії дорогого варте.

– Нині нічого не робитимемо і подивимося, як вчинить пан Тайріс, – говорив Ранделл-старший. – Упевнений, він спробує злити злість на ваших батьків, але спочатку нічого небезпечного робити не буде, а вичекає й обдумає ситуацію.

– Напевно, він їх сьогодні вижене зі свого будинку і зробить так, щоб у місті вони роботу теж не отримали, – зітхнула Ріана. – Добре, що я залишила їм винагороду за рейд.

– Так, ви розумниця. Але цих грошей надовго не вистачить, чи не так?

– Не вистачить… Можливо, їм вдасться влаштуватись десь подалі від дому, хоч там і своїх охочих чимало. Я теж думала знайти якийсь підробіток, щоб їм допомагати, і…

– Цього не потрібно, – хитнув головою співрозмовник. – Ми врахували ваші обставини та вибили у Ради деякі привілеї…

Кого він мав на увазі під «ми», здогадатися було не так уже й важко. Все ж таки знайомство з сімейством Ранделлів було, напевно, найбільш чудовою подією за все її життя.

– Які ж?

– Оскільки на головах загонів та їхніх заступниках лежить підвищена відповідальність, ви четверо отримуватимете академічну стипендію, яку зможете надсилати рідним, – врадував ректор. – І ще…

Ще? Та чи може бути щось краще за це?! Душа Ріани співала і танцювала. Тепер можна спокійно кинути всі сили на навчання і не хвилюватися, що батькам нема чого їсти.

– Так-так? – вона з цікавістю та нетерпінням подивилася на мага.

– Ви четверо навчатиметеся відразу на двох факультетах, бойовому та факультеті захисників. Навантаження підвищене, це так, зате й шанси на виживання збільшаться. Вам потрібно навчитися не тільки битися і атакувати, але й захищати і себе, і своїх підопічних.

Якщо він очікував, що вона засмутиться з приводу зайвих занять, то глибоко помилявся. О ні, акцент на захист – це саме те, що потрібно!

– Пане ректоре, посидівши на дереві в оточенні десятків монстрів, я зрозуміла, що щитів мало не буває.

– Тішуся, що ви правильно оцінюєте ситуацію, – очі чоловіка всміхалися. – На жаль, привілеї дозволили надати лише вам чотирьом, – біля його губ з'явилися гіркі складочки, – але й це вже чимало. Тепер ви провідники між викладачами та членами загону. Те, що дізнаєтеся на додаткових заняттях, неодмінно доносьте до підопічних. Усі отримані відомості мають увійти в кров і віддрукуватися в пам'яті.

– Я дуже вдячна і вам, і декану Ранделлу за те, що ви робите для нас, – Ріана проковтнула грудку в горлі і продовжила: – Дякую, що ви такі.

«Чудові, добрі, чуйні, уважні…»

Список можна було продовжувати нескінченно, тому вона просто дивилася в його по-батьківські дбайливі очі й бачила там стільки всього…