Глава 18 (1) від 30.11

– Я чекав на гірше, – заговорив чоловік. – А тут досить непогано.

Якщо це був комплімент, декан обрав не найкращу форму подання.

Перш ніж увійти до вітальні, він знову провів попередній огляд і тільки після цього переступив поріг. Може, справа не в його гидливості, а просто дається взнаки бойова звичка спочатку вивчати територію, і вже потім на ній розташовуватися? Якщо вона має рацію, то все не так вже й погано.

– Як минула ваша ніч? – поцікавився він, сідаючи на жорсткий стілець.

– Дуже неспокійно. Все згадувала, як мене закинули на плече і намагалися поцупити.

Обличчя декана закам'яніло, а губи стиснулися.

– Не дивно, – процідив він.

– Вип'єте чаю? – Ріа намагалася виявляти ввічливість, хоча їй хотілося якнайшвидше дізнатися, в чому справа, провести гостя і повернутися до подруги.

– Ні дякую. Розмова буде недовгою.

«Якщо так, чого він тягне? Чому нічого не каже?»

– Як… як почуваються голова Хайтон та інші? – не могла не спитати вона про здоров'я найманців.

– Завдяки вам загін обійшовся малою кров'ю. Але через вас і потрапив у халепу. Ви ось зараз дивитеся на мене, плескаєте очима і не розумієте, до яких наслідків привели ваші необережні дії! От скажіть мені, якого… ви туди вирушили?!

– Я декану Ранделлу розповіла.

– Дуже добре, що розповіли, але я з ним ще не бачився, натомість поспілкувався з ректором та з членами Ради.

Це пролунало як загроза. Чи їй просто здалося? Що такого наговорили йому в Раді, що він приїхав у таку далечінь? А ректор? Чи встиг з ним побалакати декан Ранделл?

– Ви сьогодні в сукні, – зауважив він, оглядаючи її простеньке домашнє вбрання. – Навіть на дівчину стали схожі.

– А ви в мантії, – вона з не меншою цікавістю оглянула його чорну мантію з червоним кантом, на якій красувалася емблема академії – клинок, перехрещений із сувоєм – яка символізувала і силу, і знання. – Під колір волосся дуже пасує.

– Ви розмовляєте надто зухвало, – його очі звузилися.

– У жодному разі! Лише повертаю комплімент. У вас дуже... незвичайне волосся.

– У вас тепер теж, – парирував він.

«Так, два-два, якщо не брати до уваги його висловлювання про будинок».

– Що з вашим горлом? Навіщо косинка? Застудилися? – погляд декана сканував дівчину, вивертаючи душу навиворіт.

І Ріа опустила очі, та й щоки, здається, стали вкриватися рум'янцем. Все ж таки вона дівчина, а не кремінь, і спогади про вчорашню поведінку Гіла не могли залишити її байдужою. Бойовик хмикнув, підійшов ближче і потоком магії зірвав з її шиї нещасний шматочок ганчірки.

– О-о-о... Як я розумію, у вас учора був дуже насичений вечір, – прокоментував Мілтон побачене. – Спочатку битва, потім романтика…

Здається, він майстер у тому, щоб усе, що пов'язане з нею, розуміти неправильно.

– Це… я не хотіла… – вона прикрила горло рукою і продовжила дивитись у підлогу. До чого ж огидно стало на душі. Однак Ріа розуміла, що ні в чому не винна і їй нема чого соромитися, а тому знайшла сили підняти погляд.

Чоловік мовчав, та й вона не поспішала продовжувати. Вони просто дивилися одне на одного, майже не блимаючи.

– Сподіваюся, той, хто ризикнув до вас поткнутися, отримав по заслугах не менше, ніж учорашні монстри? – рука декана засвітилася магією і пройшлася вздовж шиї, не торкаючись, але даруючи тепло.

– Ще як отримав! – зізналася дівчина, хоча спочатку не збиралася відповідати на його запитання.

– Ну й чудово, – він кивнув. – Все, хустка вам більше не знадобиться.