Глава 17 (2) від 29.11

– То що між вами сталося? – не вгамовувалася Мія. – Якщо скривдив…

– Хіба мене можна образити?! – Рія намагалася, щоб обличчя не видало переживань, хоча її досі трусило від відчуття чужих губ і рук на тілі.

Нічого-нічого, тепер цей кобелина і близько до неї не підійде! Накопичувач буде в неї на пальці вдень і вночі, і якщо Гіл знову полізе, то щадити його вона не стане. Досить, награлися вже, тепер усе дуже серйозно.

– Якщо що, неодмінно скажи мені, домовилися? – Ламія стурбовано заглядала в очі, тож довелося кивнути.

Ну от чому брат і сестра такі різні?! Зовнішністю один в один, зате характером…

– А що матінка з татом сказали з приводу волосся? – подруга співчутливо провела рукою по білим пасмам.

– А що тут скажеш? – знизала плечима Ріана. – Прояви магії непередбачувані. Може, колір ще повернеться.

– Хотілося б, – кивнула Ламія, але потім схаменулась: – Ні-ні, тобі й так добре, не хвилюйся, але все ж таки…

– Дякую, люба, – всміхнулася Ріа і з подвійним ентузіазмом взялася за вишивку, але незабаром роботу довелося перервати.

Пролунав стукіт молоточка на вхідних дверях, що рознісся по всьому будинку завдяки навішеному на нього заклинанню посилення. В душу заповзла тривога. Цікаво, хто там завітав?

– Міє, я піду подивлюся, кому ми знадобилися, – Ріана відклала вишивання і попрямувала до виходу.

– Не проти, якщо я зроблю кілька стібків? – подруга відразу підхопила роботу.

– Так, звичайно.

З кожним кроком хвилювання зростало. Справді, хто б міг прийти? Хіба що… Невже це все ж таки декан Ранделл чи хтось від нього з обіцяною винагородою?

Загалом двері вона відчиняла з радісним передчуттям, але воно змінилося подивом і розчаруванням, приховати яке, на жаль, не вдалося.

– Бачу, ви дуже раді мене бачити, – почав з порога декан Мілтон. – Запевняю вас, це абсолютно взаємно.

– Тоді… навіщо ви тут? – схвильовано поцікавилася вона, відтягуючи неминуче.

Немає жодних сумнівів, що бойовик хоче поговорити про вчорашнє. От тільки чим для неї обернеться ця розмова? Не заарештовувати ж він її прийшов? Чи все ж таки…

Червоноволосий з кам'яним виразом обличчя оглядав хол, і Ріа чудово розуміла, що такій шановній людині не захочеться завітати в убоге житло, але все ж таки запропонувала не стояти на порозі, а продовжити розмову у вітальні. Повернувшись спиною до гостя, вона попрямувала коридором, показуючи дорогу, а потім пролунали звуки, які для неї були такими природними, проте для новоприбулого…

– Скрип… скрип… скрип…

Ріана заплющила очі. Чомусь захотілося провалитися на місці. З незрозумілої причини зараз їй було набагато більш соромно за скрипучі дошки на підлозі, ніж учора, коли приймала у себе декана Ранделла. Можливо, це тому, що захисник випромінював хвилі доброзичливості, а від Мілтона виходить неприйняття та невдоволення. Тепер обов’язково буде якийсь розгромний іронічний коментар. Нумо!

Але бойовик мовчав і не поспішав слідувати за нею. Мабуть, побоювався, що може провалитися у підвал. На той час, коли за її спиною пролунало заповітне «скрип, скрип, скрип», нерви Ріани були вже натягнуті до краю.