Глава 12 (2) від 15.11 (2)

Хоч як дивно це не було, чоловік руки не вирвав і слухняно пішов за нею, навіть ніяк не прокоментував таку поспішність. Коли вони опинилися у вітальні, Ріа розтиснула судомно стиснуті пальці і відпустила захисника, знову відчувши незручність.

– П-пробачте, я…

– Не хвилюйтеся так, – голос Ранделла заспокоював. – Упевнений, батьки приймуть ваш модифікований образ і не надто лаятимуть.

Ех, якби він знав, що вона хвилюється не лише через колір волосся. Уся ця ситуація така… така…

– Будь ласка, сядьте. Я принесу чай, – згадала вона про ввічливість і, вказавши на дерев'яний стілець без оббивки (через відсутність м'якого диванчика чи софи), вислизнула з кімнати.

Зігріти воду, наповнити чотири чашки трав'яним відваром, який і чаєм можна назвати з натяжкою, нарізати залишки власноруч приготованого пирога… Ось і все частування для дорослого сильного чоловіка, у якого рана в боці і величезна магічна перевитрата. Хвиля сорому знову закотила з головою. Саме для того, щоб перестати жити так жалюгідно, вона і почала сьогоднішню авантюру. А дичини ж до хати так і не принесла.

Схаменувшись, що залишила гостя самого на надто довгий час, Ріана поставила їжу на тацю і повернулася у вітальню, вся обстановка якої складала чотири стільці не наймайстернішої роботи, пошарпаний часом стіл та комод біля вікна. Декан так само сидів на стільці і з видимим жалем озирав залишки фресок на стінах.

Ріа закусила губу, розставила їжу на столі і почула кроки, що поступово наближалися. Ну от і все, настав час готуватися до прочуханки. Ранделл, вочевидь, теж оцінив скрип підлоги, бо підвівся і повернувся у бік дверей.

Ріана схаменулась і швидко накинула на голову капюшон, щоб не шокувати рідних прямо з порога. Двері відчинилися майже безшумно (хоч тут не довелося червоніти), і мати з батьком, одягнені в найошатніший одяг, який у них тільки був і використовувався зазвичай на свята, насторожено зазирнули в кімнату.

– Пане Дайне, пані Дайне, – привітав їх декан з легким поклоном.

Батьки перезирнулися, вклонилися у відповідь і запитливо глянули на Рію.

– Мамо, тату, це пан Міртан Ранделл, декан факультету захисників Дайлірської академії магії, – випалила вона.

– Ми не чекали на гостей так пізно. Будь ласка, сідайте, – першим схаменувся батько.

Мати, дивлячись так само здивовано, зачинила за собою двері і пройшла до столу.

– Вибачте за такий несподіваний візит, але я повинен був доставити пані Ріану до родини. Негідно дівчині мандрувати самій в такий пізній час, – полилися медові слова брюнета.

– О-о, прийміть нашу вдячність, – пробурмотіла матір. – Але... як і де ви зустрілися? Ріа збиралася вирушити на полювання.

– Вона й вирушила, – кивнув срібноокий. – Це було полювання на ду-уже великого звіра. Власне, саме там ми й познайомилися.