Глава 11 (1) від 13.11

Ворота рідної оселі зустріли дівчину слабкими магічними вогнями. Велику потужність світла їхня сім’я собі дозволити не могла, а залишати територію без освітлення було небезпечно.

Декан спішився, допоміг спуститися Рії та придивився до її обличчя.

– Що ви сказали батькам? Як пояснили свою відсутність?

– Я не казала, – зізналася вона. – Коли вони пішли в будинок пана Тайріса, я написала записку, що поїхала на полювання і можу там затриматися на кілька днів.

– О так, ви сьогодні справді знатно «пополювали», – він провів коня через відчинену Ріаною хвіртку і прив'язав за одного з кріплень огорожі.

– Не те слово, – понуро погодилася вона.

– Ну-ну, не робіть таке обличчя, інакше родина одразу зрозуміє, що ви потрапили у неприємності.

– Ніби по мені цього не видно, – Ріа накрутила на палець біле пасмо.

Чоловік не поспішав іти до хати, а, здається, над чимось думав. Нарешті він зітхнув і теж провів рукою по волоссю Ріани:

– Ну що з вами робити?! Наскільки розумію, вашим батькам зараз і так нелегко, тому не хотілося б хвилювати їх іще більше. Якщо пообіцяєте більше не робити необачних вчинків, я не повідомлятиму їм про сьогоднішній інцидент.

– Ви серйозно? – Ріана подалася до нього, боячись повірити, що скандалу не буде, і інстинктивно взяла за руку.

Тепла усмішка осяяла його мужнє обличчя, а рука повернула потиск:

– Серйозно.

– Тоді я обіцяю! – закивала вона. – Але… чому ви такі добрі до мене?

Міртан ледве втримав на устах усмішку, у роті оселилася гіркота. Чи гіркота сколихнулася в його серці? Добрий? Чи можна назвати те, що він робить, добротою? Можливо, це було лише спокутою? Чи Мірт дарма себе картає?

Коли все сталося, йому було п'ятнадцять, Дінару чотирнадцять, а Тіні, сестрі Діна по матері, дванадцять. Стільки років минуло, а перед уявним поглядом досі стоять її перелякані блакитні очі, коли волохата звірюга закинула Тіну на плече та потягла до лісу. Міртан машинально потер плече, де ще довго були сліди звірячих зубів. Тепер завдяки магічному втручанню від зовнішніх шрамів не залишилося й сліду, зате шрами душі, мабуть, ніколи не заживуть.

Почуття провини, що не змогли захистити ту, за кого несли відповідальність, спалювало зсередини. І нехай вони з Діном були тоді ще хлопчаками, які володіли магією не настільки добре, як дорослі чоловіки, і дивом вижили після страшних рваних ран, залишених іклами і пазурами тварюк, але повинні були пручатися сильніше і не дозволити її поцупити!