Глава 8 (3) від 10.11 (3)

– Пане декане, давайте Я проведу виховну бесіду і з'ясую всі подробиці, а заразом поспілкуюся з батьками нашої юної порушниці спокою, – срібноокий заступив Рію собою, відтісняючи подалі від Мілтона. – А у вас, думаю, зараз і так справ безліч.

– Гаразд, так і зробимо, – після невеликого вагання погодився бойовик. – Ви їдьте, а ми з хлопцями перевіримо хутори за лісом, хоча сумніваюся, що там залишився хтось живий. Скоро сутінки, тож треба поспішати. Хлопці, злітаємо! – розпорядився він – і Летючий загін злетів над верхівками дерев і незабаром зник, сховавшись за високими кронами. Залишилося лише двоє воїнів, які продовжили очищувати територію, повертаючи їй первісний вигляд. Виникло дивне відчуття, що вони не просто прибирають за собою, а замітають сліди.

– Ми з вами до Лірта, – поінформував Стіва декан Ранделл. – Вам потрібно пройти лікування та вже завтра знову бути на ногах. Про винагороду за рейд не турбуйтеся. Ми сьогодні знищили стільки монстрів, скільки раніше не набиралося і за три вилазки.

– Угу, бо з нами була баба, – буркнув Ніл. – Ах, пробачення просимо, я хотів сказати «пані».

Ріана чудово розуміла причину агресії Гаррісона, але в неї і без того був поганий настрій, щоб вислуховувати ще й його докори.

– Розділіть мою частку між членами загону, – великодушно запропонувала вона. – Якщо так я зможу компенсувати ризик, який ви зазнали з моєї провини…

– Ще чого! – здається, заступник голови образився. – Не вистачало мені ще баб… кхм, панських подачок.

– Ти… Ем, ви, пані Мисливице, чесно заробили сьогодні кожну монету, яка задзвенить у гаманці, – підтримав його голова. – Багато я бачив зніжених панянок, але таких бойових, як ви, треба пошукати. Були б хлопцем, я б вас і у наступний рейд покликав.

Почути подібне з вуст цього суворого чоловіка було дуже приємно. Така похвала дорогого коштує.

– Так, наша юна войовниця обов'язково отримає як нагороду, так і покарання. Висуваємось, крилаті тут самі все завершать, – Ранделл зробив знак найманцям, і ті слухняно попрямували до диво-транспорту. Але чому Рії знову здалося, що від неї хочуть щось приховати?

Вона вже майже звично тряслася у візку під прицілом безлічі сердитих очей. Гнівні репліки членів загону стримувала лише присутність декана та промовисті погляди Хайтона, мовляв, «ну-ну, досить дівчину лаяти, і так натерпілася». При погляді на поранених і змучених чоловіків Ріану накрило гірке почуття сорому. Але звідки вона могла знати, що своєю присутністю поставить на кін їхнє життя? Адже ніхто не розповідав справжню причину того, чому жінок не беруть на подібне «полювання».