Глава 8 (2) від 10.11 (2)

– Моя пошана, пане Ранделл, пане Мілтон, – до них підійшов Стів Хайтон. – Гей, Мисливице, вітаю з першим бойовим хрещенням! Ціла?

Інші найманці шкутильгали до воза. У когось було поранено ногу, хтось притримував руку, але всі були живі.

– Так, дякую. Все завдяки шановним панам деканам, – Ріа додала в голос побільше шанобливості і почула стриманий смішок брюнета. – А як Люк?

– Все ще непритомний. А ти… – почав голова загону, але замовк.

Натомість не змовчав його заступник, що наспів слідом:

– Гей, новобранцю, добряче перелякалася? Що з твоїм волоссям?

– А що з ним?

Піднісши кінчик хвоста до обличчя, Ріана зі здивуванням, що перейшло в нервове тремтіння, побачила замість чорних локонів білі пасма.

«Що таке?» – серце припустило як шалене. Вона глянула на своє відображення в лезі кинджала, якому чарами надала дзеркального блиску, і остовпіла: її волосся, розкішна грива кольору ночі, стало сивим. І так дивно на їхньому фоні виглядало молоде, хай і дещо змарніле після всього пережитого обличчя.

З очей самі собою закапали сльози. Ріа не могла зрозуміти, що саме зараз відчуває. Невіра, надія, що їй це лише здалося і все не так погано, поступово танули під тягарем усвідомлення. Ні, не здалося.

«Як же я тепер такою буду? І що мати з татом скажуть?»

– Тобто це не ваш природний колір? – насупився Мілтон.

Ріа витерла мокрі щоки і похитала головою: через емоції, що переповнювали до країв, говорити не виходило.

– Вона була брюнеткою, – підказав Стів.

– Дивно… Від волосся фонує магією, – декан-бойовик примружився. – Я думав, це пробуджена сила вашого роду. Невже просто наслідки стресу?

Пальці Ранделла обережно підняли одне з пасм. Він придивився до волосся і, здається, почав сканувати заклинанням.

– Хм... – вільною рукою чоловік потер підборіддя, все ще не випускаючи білий локон. – На звичайну сивину не дуже схоже, тут щось інше. Але, безумовно, нервова перенапруга теж відіграла свою роль.

– Ще б пак, ці тварюки її мало не зжерли, – підлив масла у вогонь Ніл. – Нехай радіє, що руки-ноги цілі.

– Пані Дайне, ходімо, я відвезу вас додому, – декан-захисник нарешті розтиснув пальці, даючи волю волоссю.

– Пані? – перепитав Хайтон. – Тобто ми мало не занапастили високородну дівчину?

Ріана кинула на голову найманців погляд, сповнений каяття.

– Вибачте, що втягнула вас у неприємності і прикинулася простолюдинкою, вірніше, простолюдином, – видавила вона. – Але в мене й справді були серйозні причини так вчинити.

– До речі, саме про ці причини я й хочу почути, – погляд червоноволосого обіцяв серйозне покарання.