Глава 27. Відродження фенікса

Коли тиша опустилася, світ навколо був ніби зруйнований і спустошений.
Не було неба, не було землі — лише попіл, у якому ще тлів жар.

Аліса стояла посеред пустоти. Вогонь у її руках згасав, але серце билося рівно.
Десь далеко вона відчула — він тут.

— Кайре… — прошепотіла.

Відповіді не було. Лише тихий шелест — іскри з попелу, що піднялися в повітря й закружляли довкола неї.
Кожна з них світилася то червоним, то золотим — темрява й світло сплелися в одне.

І тоді вона почула голос — не зовні, а всередині.

> — Ти не програла.
Ти просто повернула рівновагу.

Аліса заплющила очі.
Перед внутрішнім зором вона бачила дві душі — свою і його, з’єднані в одному полум’ї.
Воно не було ані білим, ані чорним. Воно дихало всіма кольорами світу.

> — Я не зник, — сказав Кайр тихо. — Я — частина тебе.
Частина, що більше не тікає.

Сльоза спалахнула на її щоці, але не впала — перетворилася на іскру, що злетіла вгору.
Вона підняла голову — і побачила, як попіл довкола починає світитися.
Із нього народжувалися нові промені, нові кольори, нове життя.

---

Світ Тіні зникав.
Замість нього — світло, світанок.
Вона стояла серед руїн, але над нею вже вставало сонце.

На небі з’явилася тінь — силует фенікса, що здіймався з полум’я. Його крила горіли, але вогонь не палив.
Він піднявся вгору, здіймаючи вітри, і на мить Аліса відчула — це вона.

— Тепер я розумію, — прошепотіла вона. — Відродження — не кінець. Це завжди початок.

І фенікс, спалахнувши золотим світлом, розчинився у небі.

---

Коли вона прокинулася, лежала в лазареті Академії.
Сонце світило крізь вікно, а поруч сиділи Еліора та Ліан.
Вони мовчки дивилися на неї, і тільки коли вона розплющила очі, Еліора сказала:
— Ти повернулася.

Аліса повільно сіла.
— Не зовсім, — відповіла вона. — Я… інша.

Вона простягла руку. На долоні спалахнув вогонь — теплий, живий, але тепер він був інший: у ньому танцювали золоті й темно-червоні іскри разом.

Еліора схилила голову.
— Тоді світ має шанс.

Аліса усміхнулася.
— Світ завжди має шанс — поки є ті, хто здатен горіти не заради війни, а заради життя.

---

Тієї ночі вона вийшла у двір Академії.
Небо було чисте, зорі блищали.
І коли вона глянула на найяскравішу з них, їй здалося, що чує тихий голос:

> — Я тут.

Вона усміхнулася.
— Знаю.

І над Академією спалахнула іскра — новий фенікс здійняв крила у ніч.