Глава 22. Попіл і полум'я

Сонце вставало повільно, забарвлюючи сніг у рожевий і золотий. Вогонь у серці Аліси давно вщух, лишивши по собі втому. Після бою з Арденом вона відчувала, ніби частину її душі вирвали й кинули у холод.

Вони дісталися до невеликого селища біля підніжжя гір. Там жили люди, що поклонялися Вогню, але простому — домашньому, не магічному. Для них кожна іскра — це життя.

Жінка на ім’я Марен дала їм притулок. Її хата пахла сухими травами й теплим хлібом.
— Ви виглядаєте, наче пройшли через бурю, — сказала вона, подаючи гаряче молоко.

— Так і є, — відповів Ліан, киднувши короткий погляд на Алісу.

Вона мовчала. У голові лунав голос Ардена: “Кайр відкрив браму…”
Що він мав на увазі?

Коли всі поснули, Аліса вийшла надвір. Над селом сяяли зорі, і в повітрі пахло димом. Вона дивилася на полум’я факелів — таке просте, тепле, людське. Її власний вогонь здавався чужим.

— Ти не спиш? — почулося за спиною.

Вона озирнулася — Ліан стояв біля неї, закутаний у плащ. Його очі світилися вогнями відблисків.

— Я боюся, Ліане, — тихо сказала вона. — Якщо я справді фенікс… чи не спалю я все, що люблю?

Він зробив крок ближче.
— А якщо саме твій вогонь — це те, що рятує?

— А якщо він знищить тебе? — прошепотіла вона.

Він на мить замовк, потім усміхнувся ледь помітно.
— Тоді дозволь мені горіти поруч.

Її серце завмерло. Тепло від його присутності було іншим — не магічним, справжнім. На мить усі страхи відступили.

Але раптом далекий звук порушив тишу — наче десь у горах щось впало, і земля зітхнула. Птахи знялися в небо.

Аліса відчула, як усередині знову спалахнула тривога.

— Щось пробуджується, — прошепотіла вона.

Ліан стиснув її руку.
— Тоді ми зустрінемо це разом.

І коли вогонь факелів здригнувся від пориву нічного вітру, десь далеко, за горами, у повітрі на мить засвітилося чорне полум’я — знак того, що Кайр почав свій наступ.