Глава 21. Тінь і попіл

Холод.
Останнім часом він відчував лише це. Холод, який не мав джерела — ні вітру, ні зими. Це був холод усередині. Тінь, що дихала замість нього.

Кайр стояв посеред руїн стародавнього храму. Кам’яні статуї навколо давно розтріскалися, але з їхніх очей сочилася темна рідина, ніби вони плакали попелом. У повітрі гули шепоти — Тінь говорила до нього.

> — Ти бачив її, чи не так?
— Вогонь.
— Вона прокинулася.

Кайр зціпив кулаки.
— Так… Я відчув її. Фенікс.

> — Вона твоя противага.
— Вона — твоє відображення.
— Вона або врятує тебе, або знищить.

Він підняв погляд у небо, чорне, без зірок.
— Вона не врятує мене. Вона не знає, що я бачив. Що зробив, щоб вижити.

І перед очима спалахнув спогад — Академія, вогонь, і той день, коли він вперше почув голос Темряви. Він тоді ще був хлопцем, який мріяв стати найкращим магом вогню. Але щось пішло не так. Його вогонь згасав, поки інші сяяли. І коли він стояв у залі випробувань, голодний до сили, Тінь прошепотіла:

> — Вогонь забирає, але я дарую.

Він прийняв її — і відтоді все змінилося.

Тепер Темрява жила в ньому, шепотіла, годувала ненавистю, але й давала неймовірну силу.

> — Ти боїшся її, — прошипіла Тінь.
— Я не боюся, — відповів Кайр. — Але я не дозволю їй виграти.

> — Тоді спали її. Спали все, що вона любить. Тільки так фенікс згасне.

Кайр закрив очі. Перед внутрішнім зором постала Аліса — її очі, повні світла, і той самий погляд, який колись змусив його зупинитися на мить, коли все ще могло бути інакше.

— А якщо… вона права? — прошепотів він, майже несвідомо.

> — Мовчи, — зловісно відгукнулася Темрява. — Ти — мій вогонь тепер.

Кайр підняв руку — і з долоні вирвалося полум’я, чорне, як ніч. Воно лизнуло камінь, залишаючи за собою тріщини, схожі на живі жили.

— Якщо я впаду, — прошепотів він, — то потягну її за собою.

І в цей момент десь далеко, серед гір, Аліса різко прокинулася від сну — відчула, як у її серці щось обірвалося, немов нитка зв’язку між ними здригнулася від темного подиху.