Глава 16. Тягар фенікса

Після розмови з майстринею Еліорою Аліса довго не могла заснути. Пророцтво звучало надто вагомо, і тягар очікувань здавив їй серце. Вона боялася сказати Ліану, але водночас не могла тримати все в собі.

Наступного дня вони зустрілися на даху бібліотеки, де часто ховалися від натовпу учнів. Ліан дивився у далечінь, на хмарний обрій, а Аліса вагалася, як почати.

— Ліане… — нарешті промовила вона. — Є щось, про що ти повинен знати.

Він повернувся до неї.
— Ти виглядаєш так, ніби носиш на плечах увесь світ.

Аліса вдихнула глибше.
— Можливо, так і є. Учора майстриня Еліора сказала мені… що фенікс, якого ми створили, — це знак пророцтва. Вогонь Відродження. І що я можу бути тим, хто має зупинити Темряву.

Ліан завмер. Його очі розширилися, але замість страху в них спалахнула рішучість.
— Пророцтво… то виходить, ти — обрана?

— Я не знаю, — швидко відповіла Аліса. — Може, це лише слова. Але якщо це правда… то на мені лежить надто велика відповідальність. І я боюся…

Вона замовкла, і Ліан підійшов ближче. Його рука торкнулася її обличчя.
— Послухай мене. Навіть якщо це правда — ти не сама. Я буду поруч. Завжди.

Аліса відчула, як серце стискається від його слів.
— Але що, як це небезпечно для тебе?

— Ти ще не зрозуміла, Алісо? — його голос був тихим, але твердим. — Ти вже стала для мене важливішою за все інше. Якщо твій шлях — це бій з Темрявою, тоді мій шлях — бути поруч із тобою.

Їхні погляди зустрілися, і цього разу вони не відвели очей. Між ними запалало тепло, яке не потребувало слів. І коли їхні губи нарешті зустрілися, у серці Аліси розквітло полум’я, яке було водночас ніжним і сильним.

Їй здалося, що цього разу вона не боїться ні майбутнього, ні темряви. Бо поруч із нею був Ліан.