Глава 8. Полум'я довіри

Ніч була холодною, хоч у коридорах Академії завжди горіли факели. Ліан обережно підтримував Алісу, яка все ще тремтіла після зустрічі з первинним вогнем. Вони повернулися в тихий дворик, де ріс старий вогняний клен — його листя світилися м’яким жаром.

— Сідай, — лагідно сказав Ліан і посадив її на кам’яну лаву.

Аліса вдячно всміхнулася, але очі її залишалися неспокійними.
— Я бачила майбутнє, Ліане. Там була темрява, і я… горіла всередині неї. Це лякає мене.

Він присів навпроти, дивлячись їй просто в очі.
— Ти не сама. Ти думаєш, що полум’я в тобі — тягар, але я бачу в ньому силу. І якщо тобі доведеться пройти крізь темряву, я піду разом з тобою.

Аліса відчула, як щось тепле й ніжне стискає їй серце сильніше за будь-який вогонь.
— Чому ти довіряєш мені? Ти ж бачив, що я ледве не знищила залу на уроці… що вогонь мало не вирвався з-під контролю.

Ліан усміхнувся.
— Бо я бачив і інше. Ти боролася. Ти не здалася. І коли ти була на межі — твій вогонь почув мене. Це означає, що ми пов’язані.

Його слова змусили Алісу зашарітися. Вона відчула, як між ними спалахує щось нове — не магія, а ніжність.

Вона несміливо простягнула руку й торкнулася його долоні. Тепло їхніх рук злилося, немов і справді їхні душі були сплетені.

— Дякую, — прошепотіла Аліса. — Без тебе я б не впоралась.

Ліан злегка стиснув її пальці.
— А без тебе я б ніколи не відчув, що означає справжнє полум’я.

Вони сиділи так, мовчки, під сяючим кленом, поки ніч не сховалася в перших промінцях світанку.

Аліса знала: попереду чекають нові випробування. Але тепер вона мала того, кому могла довіряти своє серце.