Глава 1. Полум'я вночі

Ніч була тихою. Лише цвіркуни тріщали у високій траві за селом. Аліса сиділа на даху батьківської хати й дивилася на зорі. Вона завжди тікала сюди, коли душу стискало щось важке й невидиме.

— Знову не спиш? — озвався голос молодшого братика з вікна.

— Не можу, — відповіла вона. — Варто заплющити очі — бачу вогонь.

Хлопчик хотів щось сказати, але зупинився: він звик до дивностей сестри.

Та цього разу було інакше. Повітря довкола ніби стало густішим, вібрувало, наповнене іскрами. Аліса зістрибнула з даху, і в ту ж мить суха трава спалахнула під її босими ногами.

— Ні… тільки не зараз… — вона намагалася затоптати полум’я, але воно росло ще вище, охоплюючи подвір’я.

У грудях у неї вибухнув жар. Це було не як звичайний вогонь — це виривалося щось ізсередини, щось більше за неї.

Вогонь піднімався навколо, наче дикий звір. Дах сараю спалахнув. Аліса впала на коліна, стискаючи голову.

— Зупинись! — прошепотіла вона, майже плачучи. — Прошу…

Та вогонь не слухав. Він ревів, і в його серці вона раптом побачила обличчя. Очі — яскраві, як розпечене вугілля, дивилися на неї з глибини полум’я.

— Ти — моє полум’я, — промовив голос у її свідомості. — А я — твоє.

Братик вискочив надвір, і вона відчула його руки на своєму плечі.

— Алісо! — крикнув він. — Ти гориш!

Вона поглянула на свої долоні — вони були охоплені вогнем. Але вогонь не обпалював. Він був частиною її.

Із криком відчаю Аліса впала на землю — і все стихло. Полум’я зникло, залишивши лише запах диму й обгорілу траву.

За кілька хвилин на подвір’я заїхали вершники в чорних плащах із символом палаючого сонця. Їхні коні били копитами, немов відчували магію.

— Ось вона, — сказав один із них, вдивляючись у дівчину. — Іскра запалилася.

Аліса підняла голову й зустрілася з їхніми поглядами. Вона ще не знала, хто вони й чого хочуть. Але в той момент відчула: її життя більше ніколи не буде колишнім.