— Лоро! Лоро! Дивись — сніг! — Кришталевий дівочий голосок, тонкий і дзвінкий, рознісся по кімнаті, злякавши сонну тишу, розбивши її вщент. — Там сніг, Лоро! Сніг! Подивися, як гарно! І візерунки на вікні! Лоро! Іди ж сюди, скоріше!
Ласкаві промені світанкового сонця ковзнули по стінах. Лора невдоволено розплющила очі, вирішуючи, що буде краще — проклясти свою кращу подругу, яка так безцеремонно розбудила її в таку страшну рань, або помститися їй якось глухої ночі, розбудивши, щоб показати прекрасні місяць та зірки?
Ромелія Рута, зимова відьма, була ранньою пташкою і частенько зустрічала світанок, а ось Лора лягала глибоко опівночі й вставати полюбляла після обіду. Щоправда, в академії це погано виходило — злі викладачі, теж ранні пташки, склали моторошний розклад! Просто жахливий! Вставати доводилося так рано, що Лора щоранку відчувала себе випитою насухо якимось упирем. І канікули, які розпочалися вчора, відьму-проклятійницю не могли не тішити. Хоч виспатися можна вдосталь!
Дивно, як вони з Лорою взагалі примудрилися потоваришувати — такі різні! Як лід і полум'я. У них навіть магія була різної спрямованості, і Лора впадала в жах від снігового чаклунства — так само, як не любила вона вставати на світанку, так і холод вганяв її в тугу. Так що милуватися «прекрасним» снігом відьмі не дуже хотілося! Але радісна Ромелія кружляла біля вікна, розсунувши штори, і змахувала руками, додаючи морозних візерунків на вікно — магія в академії була під забороною, якщо тільки справа не стосувалася навчання чи практики, але снігова відьма ніби забула про це, вимальовуючи свої квіточки та замки. Ось отримає на горіхи від Майри Луки, ректорки, знатиме!
— Ромашка, якщо ти мене ще раз так розбудиш... я тебе прокляну вічною гикавкою! У кращому разі! — прошипіла Лора і закрила обличчя подушкою, розуміючи, що заснути вже не вийде. — Ти що, сніг вперше бачиш?
— Він такий гарний, — мрійливо простягла снігова відьма, зручно влаштовуючись на підвіконні та припиняючи нарешті чаклувати. Підтягнула коліна до грудей і задивилася на блискучі білі вершини гір і засніжений ліс, що було його видно з віконця спальні.
З Північної вежі академії відкривався і справді чудовий краєвид, не могла не погодитися Лора — тільки ось влітку чи восени ліс був набагато красивішим! Вона одним оком незадоволено дивилася на подругу.
Світле волосся, заплетене в косу, ковзнуло сріблястою змійкою по плечу Ромелії, а в бірюзових прозорих очах застигла мрійливість. Вона була схожа на зимового духа або дочку чаклунки Метелиці... Тільки зелена довга сукня — форма — псувала весь образ.
— Він так іскриться у сонячних променях... Наче хтось розсипав срібну крихту чи діаманти... — схиливши набік голову і обвівши тонким пальцем візерунок на вікні, промовила Ромелія. — Ти не помічала, як усе блищить і сяє в ясний день?.. Недарма цю землю називають Срібною... Знаєш, коли я була маленька, я дивилася, як сніг сяє, і думала, що це від мого погляду! Адже куди не подивлюся — починає іскритися. І ось я часто гуляла засніженими вулицями та уявляла, що я зимова королева, і що тільки від мене залежить — чи буде сніг сяяти!
— Я помічаю в такі дні одне — мені холодно та погано! — пробурчала Лора, встаючи. Через силу, з величезним бажанням плюнути на все і спати далі під великою пухнастою ковдрою. Відьма з роду гірських чарівників-мольфарів, знаменитих на всі Карпати Лозаровичів, які панували над грозами, дощами та вітрами, вона з дитинства не любила зиму та холоду. Ні, ну ось треба було потоваришувати з крижаною чарівницею!
Ще й любителькою схоплюватися рано-вранці.
Лора постаралася утихомирити своє роздратування, розуміючи, що її сидіння ночами за книгами теж може не надто подобатися Ромелії, але та ніколи слова не говорила. Тому прихопила одяг, приготовлений ще з вечора, і пішла вмиватися, намагаючись не надто тремтіти від холоду. Нехай у замку все і було чудово з опаленням — труби з гарячою водою йшли всередині всіх стін, де жили студенти, та й товсті гобелени захищали від протягів, — а все ж таки у вікна піддувало, та й зима видалася дуже морозна, хоча сніг випав тільки сьогодні.
Пані Майра Лука, їхня ректорка, казала, що сто років не було такої холодної зими. До речі, саме тому на канікули всіх і відпускали по домівках — боялися, що в ніч Корочуна, чарівну ніч духів, коли відчиняються ворота між світами, станеться щось погане. Відчуття біди витало коридорами та галереями замку, тривогою відбивалося в очах викладачів, які явно намагалися щось приховати від студентів.
У кімнаті для вмивання вода в тазі замерзла і вкрилася тонкою кригою. Лора ледь не завила від досади, але відразу з гучним айканням з'явився домовик, що стежить у Північній вежі за порядком, і миттєво нагрів воду. Дідок з довгою бородою, він був Лорі до поясу і здавався дуже дивним, вона все ніяк не могла звикнути, що він з'являється і зникає надто раптово. Але зараз його поява була більш ніж чудесною.
З радістю поплюскавшись у гарячій воді, Лора переодяглася, згадуючи, чи все поклала в дорожню сумку, і вирішила, що навіть якщо її забудькуватість зіграє з нею злий жарт, то якось вона обійдеться кілька тижнів без зайвого гребінця чи книжки. Відьма покрутилася перед високим дзеркалом, прискіпливо розглядаючи темно-зелену шкільну сукню з глухим коміром та довгими рукавами. Вона не любила форму — надто скромну. Лорі хотілося носити вишиті сорочки та пишні спідниці, ґердани та коралі... І так, вдома вона зможе вбиратися у звичні сукні! Але потім доведеться повернутися до цього страшного наряду... Все добре в академії, але чому такі суворі правила? Хоча треба радіти, що взагалі змогла сюди потрапити, ще кілька років тому це було неможливо. Адже рід її хоч і був знаменитий, але родина проста, ні титулів, ні земель, і раніше усі чарівники Лозаровичів навчалися вдома, а про таку школу могли лише мріяти. Лише останні кілька років, коли господинею тут стала пані Лука, почали приймати магів із неблагородних сімей.
Відредаговано: 16.11.2026