Глава 9: Зрада, що змінила світ

Сторінки книги шелестіли, немов старі крила, що розкривалися перед ними, і слова, які читала Лія, ставали важчими з кожним рядком.

— «Зрада почалася тихо, як шепіт у темряві. Безодня, Морок і Пітьма довго чекали, ховаючи свої наміри під маскою рівноваги. Вони спостерігали, як інші сили творять світи, як світло запалює сонця, як магія вплітає життя в тканину буття. І в їхніх серцях народилася жадоба — не бути частиною, а стати всім. Їхні голоси злилися в один, холодний і безжальний, мов крик у порожнечі: вони прагнули влади».

Валентайн читала, а перед очима кожного з них поставав образ — три тіні, що сходяться разом, їхні крила розгортаються над світом, їхні очі палають чорним вогнем.

«Вони почали руйнувати нитки долі, розривати тканину магії, гасити світло. Їхні дії були, як тріщини в крижаному озері: спершу невидимі, тонкі, майже непомітні, але з кожним днем вони ширшали й глибшали, доки не розкололи саму основу буття. І коли рівновага зламалася, почалася війна.

Тисячолітня війна розгорнулася, мов буря, що не знає кінця, мов нескінченний грім, що розриває небеса. Світло й Життя піднялися проти темряви, їхні голоси були схожі на спів тисячі сонць, що намагалися розсіяти морок. Магія стала їхнім щитом, прозорим і водночас міцним, як кришталь, що тримає в собі силу стихій. А Доля — їхнім мечем, гострим і невидимим, що розтинає час і простір.

Але Безодня розкривала пащу, поглинаючи світи, мов чорна безжальна ріка, що несе все у небуття. Морок розстелявся над небесами, як чорний саван, накриваючи навіть найяскравіші зірки. Пітьма стирала межі між днем і ніччю, перетворюючи все на нескінченний присмерк, де не було ні початку, ні кінця.

Це була війна, що тривала тисячоліття. Зірки падали з небес, світи гасли, мов свічки у бурі. Кожна сила боролася до останнього подиху, і кожен удар залишав шрам на самому тілі всесвіту.

Війна була схожа на нескінченний танець руйнування: світло народжувало нові світи, а темрява їх ковтала; магія плела нові узори, а безодня розривала їх на шматки. І кожна перемога була тимчасовою, кожна поразка — остаточною для тих, хто падав у небуття.

І тоді, серед цього хаосу, народилася нова сила. Вона не була створена навмисно — вона з’явилася, як тінь від полум’я, як відлуння від крику, як холод після згасання вогню.

Смерть. Вона виникла там, де життя було зруйноване, де світло згасло, де магія розсипалася на порох. Смерть стала новою силою, невидимою, але всюдисущою. Вона не творила і не руйнувала — вона завершувала. Вона була наслідком зради, її відлунням, її печаттю».

Смерть. Вона виникла там, де життя було зруйноване, де світло згасло, де магія розсипалася на порох. Смерть стала новою силою, невидимою, але всюдисущою. Вона не творила і не руйнувала — вона завершувала. Вона була наслідком зради, її відлунням, її печаттю».

Лія замовкла, і в тиші бібліотеки кожен відчув холодний подих цієї нової сили. Здавалося, що навіть повітря стало важчим, а тіні навколо — глибшими. Смерть була не ворогом і не союзником — вона була неминучістю, що відтепер існувала у всесвіті, мов невидимий закон, що не знає жалю.

Кай дивився на сторінки, його очі світилися жахом і захопленням водночас, наче він бачив народження істини, яку не можна змінити.

Арен сидів нерухомо, його постать була схожа на камінь, але в його очах горів вогонь пам’яті — він бачив, як смерть приходила у його світ, і знав, що вона несе кінець навіть найсильнішим.

Іллен торкнулася книги, її пальці тремтіли, немов вона відчувала саму присутність цієї сили, що проникала крізь сторінки у їхні душі.

А Валентайн стискала сторінку, розуміючи: вони відкрили не просто історію, а істину, що пояснювала саму природу їхнього існування.

Тисячолітня війна залишила шрами, і з тих шрамів народилася смерть — нова сила, що назавжди змінила всесвіт. Вона стала мовчазним свідком зради і її наслідків, нагадуванням про те, що навіть творіння може породити кінець.

Тиша в закутку бібліотеки була такою густою, що кожен подих здавався гучним. Сторінки книги лежали перед ними, мов чорне дзеркало, у якому відбивалося минуле всесвіту. І саме тоді голос Сайріса пролунав тихо, але твердо, наче він боявся й водночас прагнув почути істину:

— Що було далі?

Його слова розсікли тишу, мов стріла, і всі погляди звернулися до Лії. Вона сиділа нерухомо, її пальці ще тримали сторінку, а очі світилися страхом і дивним відчуттям неминучості. Вона глибоко вдихнула, і її голос знову наповнив закуток бібліотеки, наче сама книга говорила крізь неї:

«Після народження Смерті рівновага всесвіту змінилася назавжди. Смерть не належала жодній стороні — ні світлу, ні темряві. Вона була мовчазним свідком, що приходив після кожної битви, після кожного падіння. Її присутність була схожа на холодний подих, що торкається шкіри вночі, коли ти залишаєшся сам. І тоді війна стала ще жорстокішою. Бо кожна сила знала: тепер їхні поразки не тимчасові. Тепер вони могли зникнути назавжди».

Голос Лії був схожий на шепіт вітру, що проходить крізь руїни, залишаючи за собою відчуття порожнечі.

«Світло палало яскравіше, намагаючись відштовхнути темряву, але кожна загибла зірка залишала по собі тінь, мов шрам на небесах. Життя народжувало нові світи, але Смерть торкалася їх, і вони згасали, мов квіти, що зів’яли ще до світанку, не дочекавшись сонця. Магія плела нові узори, але її нитки рвалися під вагою Безодні, наче тонкі струни, що не витримали тягаря. Доля намагалася втримати рівновагу, та її вузли розпліталися, коли Морок і Пітьма розривали час, мов хижаки, що шматують тканину буття».

Сайріс слухав, його обличчя було напруженим, а очі — широко розкритими, немов він бачив перед собою саму картину тієї війни: небеса, що розколюються, світи, що падають у прірву, і нескінченні битви, де кожен удар залишав слід у самому серці космосу.

Дівчина продовжувала, її голос ставав дедалі глибшим, наче вона занурювалася в саму сутність книги, а слова звучали так, ніби їх диктувала сама безодня: