Розділ 7: Дії та покарання

Лія прокинулася від м’якого світла, що пробивалося крізь високі вікна лазарету. Її тіло було важким, наче після довгого занурення у глибоку воду, але свідомість поступово прояснювалася. Вона відчула запах трав і старих книг — суміш, властиву академії, де навіть лікування було пронизане знанням.

Поруч із її ложем стояв чоловік. Його постать була стрункою, але водночас міцною, нагадувала гнучкий стовбур дерева, що витримав бурі й не зламався. Волосся спадало на плечі сріблястими пасмами з ледь помітним блакитним відтінком, ніби в ньому застигла тиша зимової ночі. Шкіра була світла, майже прозора, як тонкий пергамент, що зберігає давні символи.

Найбільше вражали його очі — глибокі, бурштинові, з вертикальними зіницями, які нагадували погляд хижака. Вони здавалися здатними бачити крізь оболонку часу, крізь тіні й світло, крізь саму душу. На його руках мерехтіли тонкі руни, що світилися золотавим сяйвом, пульсуючи в такт її власному серцю, немов відчували її пробудження.

Це був цілитель Ейріан Тал. Він нахилився трохи ближче, і в його рухах відчувалася спокійна впевненість людини, яка знає силу життя й смерть, але не боїться жодної з них.

Він помітив, як пацієнтка розплющила очі, і його голос пролунав тихо, але виразно, мов дзвін у ранковій тиші:

— Ти прокинулася. Як почуваєшся, дівчинко?

Його слова були теплими, але водночас уважними, наче він не просто питав про її стан, а намагався відчути кожен відтінок її душі.

Лія повільно розплющила очі, світло лазарету різало їх після довгої темряви. Її голос був слабким, але в ньому відчувалася тривога:

— Я… пам’ятаю пітьму… книги… Аррена… і те чудовисько…

Вона замовкла, намагаючись зібрати докупи уривки спогадів. Перед очима поставали щупальця чорнила, холод, що стискав груди, і світло, яке вони створили разом. Усвідомлення накочувалося хвилями: вони справді були там, у самому серці забороненої бібліотеки, і дивом вижили.

Раптом її тіло наповнила паніка. Лія різко піднялася, ковдра зісковзнула з плечей, і вона схопилася руками за край ложа.

— Де вони? — вигукнула вона, її голос зламав тишу лазарету. — Кай, Іллен… вони живі? Що з ними сталося?

Ейріан Тал, що стояв поруч, спокійно поклав руку їй на плече. Його дотик був легким, але водночас владним, немов коріння дерева, що утримує землю від розпаду. Очі бурштинового кольору дивилися на неї уважно, і в їхньому погляді було більше ніж слова — тиха впевненість, що він контролює ситуацію.

— Спокійно, — промовив він рівним голосом, що нагадував глибокий дзвін у тиші. — З твоїми друзями все гаразд. Вони поруч, у сусідніх палатах. Вони просто відпочивають після того, що сталося.

Валентайн хотіла ще щось сказати, але його рука м’яко натиснула, змушуючи її знову лягти.

— І тобі теж потрібно відпочити, — додав він. — Ти пройшла крізь те, що могло зламати навіть старших адептів. Твоє тіло й душа потребують спокою.

Його руни на руках засвітилися тепліше, і дівчина відчула, як хвиля спокою накриває її, немов теплий плед у зимову ніч. Її серце ще билося швидко, але паніка відступала.

Вона заплющила очі, дозволяючи собі знову зануритися в сон, знаючи тепер, що її друзі живі, а поруч — цілитель, який не дасть їй упасти.

Лія відчула, як тепло від рук цілителя розтікається по її тілу, немов хвиля спокою, що накриває берег після бурі. Її повіки стали важкими, і світ навколо розчинився, наче фарба, змита дощем. Вона знову заснула — але цього разу сон був не темним, а наповненим дивними образами.

Спершу вона побачила бібліотеку. Та сама, де вони боролися з пітьмою, але тепер вона була іншою: полиці сяяли золотим світлом, книги літали в повітрі, розкриваючи сторінки, що світилися, наче крила метеликів. Кожна літера на них була живою, пульсувала, як серце, і відчувалася не як знак, а як істота, що дихає.

Світло розтікалося по залу, немов ріка, що заливає кам’яні береги. Воно було теплим, але водночас величним, схожим на світанок, який розриває ніч. Лія йшла крізь цей простір, і кожен її крок луною відгукувався у стінах, немов вона була частиною великої мелодії.

Раптом із глибин залу постала постать — не Аррен і не чудовисько, а щось інше. Воно було створене зі світла й тіні водночас: обличчя змінювалося щомиті, то нагадуючи знайомих, то перетворюючись на безлику маску. Але його очі світилися чистим сяйвом, і Лія відчула, що це — символ самої бібліотеки, її душа.

Книги навколо почали шепотіти, їхні голоси зливалися в єдиний хор. Вона не розуміла слів, але відчувала сенс: це було про знання, що може врятувати або знищити, про силу, яка завжди шукає того, хто зможе її витримати.

Лія простягнула руку, і світло з книг торкнулося її пальців. Воно було теплим, але водночас гострим, як лезо. Вона відчула, що це світло — їхня перемога, їхня єдність із Каем та Іллен, їхня здатність протистояти навіть найглибшій пітьмі.

Та раптом сон почав розчинятися. Світло стало надто яскравим, книги розлетілися, немов птахи, що зникають у небі, а постать із сяйва розчинилася, залишивши лише відчуття, що вона бачила щось важливе, але не змогла зрозуміти до кінця.

Її останній образ перед пробудженням був простим: три іскри світла, що зливаються в одне полум’я. І це полум’я було сильнішим за будь-яку темряву.

--------

В іншій частині лазарету повітря було наповнене тишею, яку порушував лише рівний подих сплячих адептів. На одному з ложів повільно розплющив очі Арен Сайріс. Його погляд був розгубленим, наче він щойно виринув із глибокої води, де не існує часу.

Світло ранку падало крізь високі вікна, відбиваючись на його обличчі, але він не розумів, де перебуває. Його тіло здавалося чужим, важким, а думки плуталися, немов сторінки книги, розкидані вітром.

Поруч із ним сидів ректор Каель Вірен. Його постать була спокійною, але водночас владною, як камінь, що тримає під собою ріку. Очі ректора дивилися уважно, в них не було осуду — лише глибоке зосередження.