Глава 6. Магічна «трійка»

Троє стояли мовчки, дивлячись на стіну, що перекрила вихід. Вибору не залишалося — лише рухатися вперед. Лія Валентайн вдихнула глибше, відчуваючи, як пам’ять про минуле разом із Арреном стискає її серце. Вона знала: саме там, у глибині, все почалося. І саме там вони мають знайти відповідь.

Вони рушили вузьким проходом між рядами. Кроки були тихими, але кожен звук лунав так, ніби простір сам підсилював його. Іллен йшла поруч із Лією, її руни світилися слабким відблиском, реагуючи на потоки, що змінювалися навколо. Кай тримався трохи позаду, його погляд ковзав по темних кутах, готовий до будь-якої несподіванки.

З кожним кроком реальність почала змінюватися. Спершу — ледь помітно: полиці з книгами ніби віддалялися, а потім раптово ставали ближчими, наче простір грався з ними. Світло сфер над головою то згасало, то спалахувало, створюючи відчуття, що вони йдуть крізь нескінченний коридор.

— Це викривлення, — прошепотіла Іллен, стискаючи амулет. — Простір не стабільний. Він змінює правила.

Лія відчувала, як її кроки стають важчими, ніби підлога під ногами перетворюється на густу тінь. На мить усе потемніло — стіни, книги, навіть їхні власні постаті. Друзі бачили лише обриси одне одного, мов силуети у чорному дзеркалі.

А потім усе повернулося на місце. Світло знову загорілося, полиці стали звичними, але тіні залишилися. Вони рухалися самі по собі, ковзали по стінах, по підлозі, по їхніх обличчях. І кожна тінь була схожа на чиюсь постать — то високу, то низьку, то зовсім безлику.

— Він готує нас, — сказав Кай тихо, але твердо. — Це не просто пастка. Це випробування.

— І випробування не просте, — додала Іллен, її голос лунав глухо, ніби сам простір поглинав слова. — У цій частині бібліотеки можливо все. Закони реальності тут не діють так, як ми звикли.

Лія зупинилася, її очі ковзнули вперед. Там, де вона востаннє бачила Аррена, простір здавався ще темнішим, ще глибшим.

— Я пам’ятаю, що ректор говорив про це місце, — промовила Лія тихо. — Тут зберігають літературу, яка заборонена в усіх світах. Книги, що не можна читати, не можна навіть торкатися. І найгірше — їх неможливо знищити.

Кай нахилив голову, його погляд був серйозним.

— Тобто ми йдемо туди, де зібрано все, що мало б бути стерте? Все, що небезпечніше за будь-яку зброю?

— Саме так, — підтвердила Іллен. Її руни спалахнули коротким світлом. — І якщо Аррен знає, як користуватися цим… тоді він грає не лише з нами. Він грає з самою тканиною Всесвіту.

Лія стиснула пальці, її голос став твердішим:

— Тому ми не можемо відступити. Якщо він справді торкнувся цих книг — ми мусимо знати, що він шукає. Інакше він буде єдиним, хто володіє цим знанням.

Трійця продовжила рух. Кожен крок був викликом. Кожна тінь — попередженням. І кожна зміна простору — знаком, що вони вже всередині гри Аррена.

— Але для чого йому це? — озвався Кай після паузи. — Що він хоче довести? Силу? Владу? Чи просто зламати нас? Він також новачок, чого може прагнути?

Іллен похитала головою.

— Я думаю, він шукає більше. Не перемогу над нами, а щось, що дає йому перевагу над усіма. Якщо він справді знайшов спосіб торкатися цих книг — він може отримати знання, яких не має жоден маг у світі.

— Знання, що можуть зруйнувати світ, — додала Лія. Її голос був тихим, але в ньому звучала впевненість. — Він завжди говорив про тінь, про те, що вона ковтає. Можливо, він хоче стати тим, хто керує нею.

Вельт стиснув кулаки.

— Якщо це так, то він не просто суперник. Він загроза. І ми мусимо зупинити його, навіть якщо не знаємо як.

Сарі глянула на друзів, її очі світилися рішучістю.

— Тоді ми йдемо не лише заради себе. Ми йдемо, щоб не дати йому зробити те, що може змінити все.

Валентайн кивнула. Її страх не зник, але тепер він був переплетений із силою.

— Так. Ми мусимо дізнатися, що він шукає. І зупинити його, перш ніж він знайде.

Простір навколо раптово здригнувся, ніби самі стіни бібліотеки почули їхні слова. Книги на полицях почали ворушитися, сторінки шелестіли, немов від невидимого вітру. Деякі томи самі відкрилися, і з їхніх глибин вирвався тихий шепіт, що нагадував голоси, загублені у часі. Тіні, які досі лише ковзали по стінах, тепер стали ближчими, густішими, вони витягувалися у форми, що нагадували людські постаті, але без обличчя.

Дівчина зупинилася, її пальці стиснулися в кулак.

— Вони реагують на нас, — сказала вона тихо. — Це не випадковість. Простір слухає.

Лен озирнулася, її руни спалахнули яскравіше, відбиваючи потік, що ставав дедалі сильнішим.

— Нам треба зберігати спокій, — промовила вона, хоча в її голосі відчувалася напруга. — Якщо ми піддамося страху, він стане ще сильнішим.

Хлопець зробив крок ближче до друзів, його очі ковзали по тінях, що вже майже торкалися їхніх ніг.

— Я думаю, ми зробили помилку, — сказав він. — Нам не варто було приходити самостійно. Ми навіть півроку не провчились, а вже ліземо туди, де не витримують навіть старші адепти.

Лія кивнула, її голос був тихим, але рішучим.

— Я знаю. Можливо, треба було покликати когось із викладачів. Але тепер ми тут. І виходу немає.

Іллен стиснула її руку, намагаючись додати впевненості.

— Ми впораємось. Ми не самі. Якщо триматимемося разом, навіть ця тінь не зможе нас розділити.

Вельт поклав долоню на плече Лії, його голос став твердішим.

— Ми мусимо йти вперед. Якщо Аррен справді чекає на нас, то він уже знає, що ми тут. І краще зустріти його разом, ніж залишитися в пастці, яку він створив.

Книги продовжували відкриватися, сторінки перегорталися самі, немов хтось невидимий шукав потрібні слова. Тіні ставали дедалі ближчими, їхні форми змінювалися, то розпливаючись, то знову набуваючи чітких обрисів. Простір дихав, і кожен подих був схожий на попередження.

Валентайн вдихнула глибше, її очі спалахнули рішучістю.