Глава 5. Пастка ненависника.

Коли тиша в кімнатах трохи охолола, а тіла встигли відновити ритм, троє знову зійшлися — цього разу не на подвір’ї, а в коридорі, що вів до столової. Лія вийшла першою: волосся ще трохи вологе після вмивання, сорочка змінена на чисту, але очі залишались такими ж — глибокими, як вода після руху. Іллен чекала біля сходів, спираючись на перила, мовби слухала, як прокидається будівля. Кай з’явився останнім, з недбало застібнутою курткою і виразом обличчя, що свідчив: він ще не пробачив світу ранкову фізичну активність.

— Я все ще не впевнений, що ми вижили, — буркнув він, коли вони рушили разом. — Можливо, ми просто фантоми, які йдуть снідати з інерції.

— Якщо фантоми їдять кашу, то я згодна бути одним із них, — відповіла різноока дівчина, і її голос був легкий, як ранкове світло.

— Каша — це ще не найгірше, — додала Сарі. — Гірше — коли її подають із філософією Аррена.

Вони йшли повільно, але не втомлено. Кроки були рівними, як дихання після тренування. Коридори академії наповнювались звуками — двері відчинялись, голоси з’являлись, запахи сніданку просочувались крізь щілини. Вікна ловили перші промені сонця, і світло ковзало по стінах, як вода по камінню.

У столовій було ще тихо. Декілька учнів сиділи за столами, хтось читав, хтось вже їв. Лія, Іллен і Кай зайняли місце біля великого вікна, звідки було видно сад. Їхні тарілки наповнились кашею, хлібом, фруктами — нічого особливого, але після десяти кіл це було святом.

— Я офіційно оголошую, що сьогоднішній сніданок — найкращий у моєму житті, — сказав Вельт, піднімаючи ложку. — І якщо хтось заперечить, я попрошу його пробігти ще п’ять кіл.

— Тоді Аррен точно залишиться голодним, — усміхнулась мідноволоса.

Лія не сказала нічого. Вона просто їла, слухаючи, як їхні голоси переплітаються. І в цьому спокої, у звичайному сніданку, вона відчула: вони вже не просто троє, що тренуються разом. Вони — команда. І день тільки починається.

Сніданок тривав у спокої, що вже починав нагадувати звичку. Трійця їла, обмінювались короткими фразами, часом мовчали, але мовчання між ними було теплим, як шерсть після дощу. За вікном сад наповнювався світлом, а в столовій — людьми.

І саме тоді, коли Валентайн доторкнулась до чашки з теплим напоєм, до їхнього столу підійшов хтось, кого ніхто не кликав.

— Можна? — запитав хлопець з рудуватим волоссям і надто прямою поставою. Його усмішка була ввічливою, але очі — обережні. Це був Саймон, один із тих, хто завжди ходив за Арреном, мов тінь, що вміє говорити.

Іллен Сарі підняла погляд, не відповідаючи. Кай Вельт зупинив ложку на півдорозі до рота.

— Якщо ти прийшов просто посидіти, — сказав він, — то обери інший стіл. Якщо з повідомленням — говори швидко.

Саймон ковтнув повітря, сів, не чекаючи дозволу, і нахилився трохи вперед.

— Я не з ним сьогодні. Я прийшов попередити. Аррен… він щось задумав. Сказав, що Лія має “побачити справжню академію”. І що все знову почнеться в бібліотеці. Сьогодні. Після обіду.

Тиша, що настала, була не просто тишею — вона стала стіною. Лія Валентайн завмерла. Її пальці, що тримали чашку, ледь здригнулись. Колір щік зник, як вода, що раптово випаровується. Вона зблідла — не поступово, а різко, мовби хтось витягнув з неї світло. Очі залишались відкритими, але погляд став порожнім, як у людини, що щойно згадала щось, чого не хотіла згадувати.

— Лія? — Іллен вже нахилилась до неї, торкаючись плеча. Її голос був тихим, але твердим.

— Я… — дівчина прошепотіла, але слова не мали сили. Вона не втратила свідомість, але виглядала так, ніби балансує на межі.

Вельт вже підвівся. Його очі були темні, як ніч перед бурею.

— Якщо він торкнеться її — я торкнусь його. І не словами.

— Ми не дозволимо, — сказала Сарі, не відводячи погляду від Лії. — Ні сьогодні. Ні завтра. Вона — з нами.

Сай кивнув, мовби полегшено, але не без страху.

— Я сказав, що не хочу бути частиною цього. Тому й прийшов. Але він… він не слухає. Він хоче щось показати. І я не знаю, що саме, але це не буде простою демонстрацією.

Валентайн нарешті вдихнула глибше. Її пальці знову торкнулись чашки, але голос, що прорвався крізь тремтіння, був не про теперішнє — про те, що вже сталося.

— Це вже було, — сказала вона, не дивлячись ні на кого. Її голос був тихим, але кожне слово — як камінь, що падає у воду. — Він уже водив мене туди. До таємного розділу бібліотеки. Там, де зберігають заборонені книги. Ми… ми ледве вибрались. Вони… вони почали говорити. Не словами — думками. І він… Аррен… він тоді став немов скажений. Шалено шукав щось, бурмотів собі під ніс, не чув мене. Його очі… вони були порожні. Але не мертві. Вони були голодні.

Сарі напружилася. Її руни на щоках спалахнули, як реакція на загрозу. Вона вже не сиділа — вона була готова діяти.

Вельт повільно поставив ложку на стіл. Його погляд став темним, як ніч перед бурею.

— Якщо він знову спробує щось подібне… — сказав він, не завершуючи фразу. Але вона вже жила в повітрі.

— Ми не дозволимо, — додала Іллен, твердо. — Ні сьогодні. Ні завтра. І особливо — не з тобою, Ліє.

Дівчина мовчала. Але її очі вже не були порожніми. У них з’явився вогонь. Не страх — пам’ять. І поруч із нею — двоє, що більше не дозволять їй бути наодинці з темрявою.

Кароока жителька Південних Пісків нахилилася трохи ближче до Саймона, її голос був стриманий, але напружений, як струна перед ударом:

— Ти сказав “щось почнеться”. Що саме? Чи є ще щось, що ми повинні знати?

Майбутній хранитель Лісу Тіней не відводив погляду, його очі були темні, мов нічне небо перед бурею. Землянка сиділа нерухомо, але її пальці стискали чашку так, що суглоби побіліли.

Названий хлопець озирнувся, мовби перевіряючи, чи хтось слухає. Потім нахилився ще ближче, і його голос став майже шепотом:

— Я не можу сказати все тут. І не зараз. Це… небезпечно, — Саймон говорив тихо, але кожне слово звучало, наче попередження. — Сайріс не діє сам. Скоро має прийти один із його товаришів — і тоді все викриється. Він… він готує щось інше. Це не просто пастка. Це буде показ. І Лія — в центрі.