Розділ 4: «Звичайні» будні

Наступного ранку Лія сиділа в головній залі зборів першого курсу. Простір був величезним, майже сферичним, з високими стінами, що не мали чітких меж — вони розчинялися в світлі, як туман у променях світанку. Зала дихала, як жива істота, і кожен звук — шелест тканини, приглушене перешіптування, кроки — здавався частиною її серцебиття.

Сотні новачків заповнили простір кожен із різних світів, із різними очима, мовами, енергіями. Дехто світився, дехто тремтів, дехто мовчки вдивлявся в простір, ніби шукав знайоме. Але всі з однаковим трепетом у грудях. Це був не страх, не захоплення — це була межа. Момент, коли ти ще не знаєш, ким станеш, але вже не той, ким був.

Над ними висів купол прозорий, але живий. Його поверхня змінювала кольори залежно від емоцій присутніх: зараз він пульсував м’яким золотом, з вкрапленнями тривожного синього, що розповзався, як тінь у воді. Це був не просто індикатор — це був барометр душ, як пояснили дівчини деякі з присутніх.

Лія сиділа мовчки, трохи осторонь. Її пальці ковзали по тканині мантії, очі — спостерігали, але не фокусувалися. Її думки не тут. Вони поверталися назад, у вчорашній день, у лазарет, у тишу, що була надто глибокою.

Вона згадувала слова ректора. Ті, що прозвучали несподівано, коли вона ще не встигла зібрати себе докупи.

«— Чи помічала ти щось дивне за Ареном? Щось, що не здавалося тобі… звичайним?» Тоді вона відповіла. Щось просте, щось обережне. Вона сказала, що ні. Що він був… просто Арен. Трохи мовчазний. Трохи відсторонений. Але єдине – він не бажав розповідати про свій світ. Але хіба це дивно?

А тепер — вона не була певна. Тепер ці слова здавалися не просто запитанням. Вони були ключем. І щось у них — не давало спокою. Не сам зміст, а інтонація. Погляд. Тиша після.

Щось тут не так.

Вона відчула, як її серце стискається. Не від страху — від передчуття. Купол над головою змінився — золотий став блідішим, синій — глибшим. І Лія знала: вона не одна, хто щось відчуває. Але поки що — ніхто не говорить.

=====

Купол над головною залою зборів першого курсу продовжував пульсувати — м’яке золото змішувалося з тривожним синім, як світло світанку, що не може вирішити, чи буде день ясним чи похмурим. Простір був наповнений сотнями новачків, кожен із різних світів, з різними рисами, мовами, енергіями. Деякі світилися слабким внутрішнім сяйвом, інші — мали тіні, що ворушилися самостійно. Але всі — з однаковим трепетом у грудях, як перед першим кроком у невідоме.

Валентайн сиділа ближче до лівої арки, трохи осторонь, спостерігаючи. Її очі ковзали по обличчях, по мантіях, по жестах.  Раптом світло над помостом змінилося — стало глибшим, теплішим, якби саме простір схилився в очікуванні. І з-за завіси вийшла жінка.

Висока, з поставою, що не вимагала уваги, але отримувала її. Її мантія темна, з вишитими срібними нитками, що нагадували карту зоряного неба. Волосся довге, сріблясте й спадало хвилями, як струмки світла, що стікають з високих гір. Очі — глибокі, кольору бурштину, з тінню досвіду.

Вона зупинилася на помості, і її голос, чіткий, але не холодний, розрізав тишу, як дзвін у храмі.

— Вітаю вас, — сказала вона. — Я кураторка першого курсу. Моє ім’я — Селін Аріель. І я буду супроводжувати вас у перший рік вашого навчання. Не як наглядач, не хвилюйтесь. А як провідник.

Її голос був рівний, але в ньому жила глибина, як у воді, що знає, що під нею лежить.

— Ви будете навчатися в Академії Меж вісім років. Це — повний цикл. Кожен рік — не просто нові знання, а трансформація. Ви не просто станете магами. Ви станете носіями пам’яті світів, хранителем своєї домівки.

Купол над ними затремтів — золотий став яскравішим, синій — відступив. Але в Лії щось залишалося нерухомим. Її думки — як тіні, що не розсіюються. І ім’я Арена, мовби залишило слід у повітрі, який не можна стерти.

Далі — розподіл на групи. Простір головної зали змінився: купол над головами затремтів, і з його центру почали спускатися світлові нитки — тонкі, як павутиння, але живі, пульсуючі. Вони торкалися кожного учня, мовби зчитували щось глибше, ніж ім’я чи походження. Лія відчула, як одна з ниток ковзнула по її плечу — тепло, м’яко, як дотик пам’яті. І тоді перед нею з’явився символ: хвиля, що розгортається на схід, з вкрапленням срібного світла.

Її віднесли до групи «Східного Потоку» — однієї з найстарших традицій Академії. Групи, що спеціалізувалась на магії відчуттів, рунічних структур і енергетичних переходів. Це була не просто дисципліна, а спосіб бачити світ крізь шари, крізь тремтіння, крізь те, що не вимовляється словами. Її серце затремтіло не від страху, а від передчуття глибини, чогось такого, що торкалось самих далеких частин душі.

Група складалася з дванадцяти учнів. Кожен з різним світлом у погляді, з різною тишею в голосі. Дехто з тілом, що мерехтіло, ніби не було повністю матеріальним. Інші з рунами, що вже жили на шкірі. І серед них — Арен.

Він стояв трохи осторонь, як завжди. Його постава рівна, але не закрита. Волосся темне, як ніч, що не хоче розвиднятись. Очі глибокі, уважні, як у того, хто не просто дивиться, а фіксує. Погляди перетнулися. І між ними щось промайнуло.

Дівчина згадала все: їх розмову біля дерева Ліанель та в бібліотеці, а також ситуацію з таємною частиною тієї самої бібліотеки.

Валентайн відчула, як її тіло напружилось, якби готувалося до дуелі. Вона не довіряла йому. Після того, що сталося, щось у ній не дозволяло розслабитися. Його присутність — як тінь, що не зникає, навіть коли світло яскраве.

Арен — мовчазний, відсторонений Арен. Очі хлопця не були ворожими, й не нейтральними. В них щось більше, щось, що ще не мало форми, але вже мало напрямок. Він прийняв якесь важливе для себе рішення.

Дівчина розуміла – тепер вони навряд чи стануть друзями.

Лія відвела погляд першою. Але в грудях — щось залишилось. Якби нитка, що не розірвалась, а просто натягнулась.