Розділ 3: Арен

Ранок у Академії Меж не починався — він розгортався, як сторінка книги, яку хтось читає подумки. Світло в кімнаті було м’яке, тепле, мов спогад про літо, що ніколи не було. Лія лежала, слухаючи, як стіни дихають, як простір навколо неї живе — не механічно, а органічно, як ліс, що знає її ім’я.

Вона повільно підвелася. Її тіло ще пам’ятало сон — той крик, ту безодню, ту безпорадність. Але щось у ній змінилося. Вперше за довгий час вона хотіла рухатися. Хотіла бачити. Хотіла знати.

У ванній усе було незвичним: вода текла не з крана, а з повітря — збиралася в прозору чашу, мовби сама Академія дарувала їй очищення. Вода пахла лавандою, м’ятою і чимось, що нагадувало дитинство. Коли вона занурилася, її шкіра затремтіла — не від холоду, а від відчуття, що її змивають не просто бруд, а тінь минулого.

Після ванни, що залишила на шкірі відчуття туману й тепла, Лія підійшла до шафи. Її пальці торкнулися гладкої поверхні, і дверцята розчинилися, мов пелюстки квітки, що відкривається на світанку. Усередині висіла форма — темно-синя, глибока, як нічне небо перед грозою, з срібними нитками, що світилися ніжно, мов зорі, коли вона доторкалася до них. Світло не було яскравим — воно тремтіло, як пам’ять, як шепіт, як магія, що не потребує слів.

На грудях — знак Межі: коло, розділене на чотири частини, кожна з яких пульсувала власним світлом. Одна — тепла, як захід сонця; друга — холодна, як глибина океану; третя — зелена, як весняний ліс після дощу; четверта — темна, як ніч, що несе тишу. Символ не просто світився — він дихав, ніби живий, ніби знав, хто вона.

Лія вдягла форму, і тканина лягла на тіло, як друга шкіра — не тиснула, не обмежувала, а обіймала, як спокій, як захист, як згода з собою. Вона відчула, як щось у ній заспокоюється, як страхи відступають, а тіло стає частиною простору, що приймає її.

На столі лежала карта. Вона не була зі звичного паперу, а більше наче з папірусу. Це був живий аркуш, тонкий, як крило метелика, але міцний, як кришталь. Коли Лія провела пальцем по його поверхні, він ожив. З’явилися лінії — тонкі, срібні, мов павутиння, що сплітає шлях. Зали, переходи, внутрішні сади, башти, що змінюють висоту залежно від часу доби. Навіть маленькі силуети учнів — рухливі, мерехтливі, як світлячки — ковзали по маршрутах, залишаючи за собою слід. Дівчина знайшла позначку: Столова. І вирушила туди.

Коридори Академії Меж тягнулися перед дівчиною, мов артерії живого організму. Вони не були прямими — вигиналися, розширювалися, звужувалися, ніби реагували на її кроки. Стіни — темно-сірі, з вкрапленнями світла, що пульсувало, як зорі в глибокому космосі. Деколи вона бачила на них символи — рухомі, мінливі, як думки, що не встигаєш осмислити. Вони зникали, щойно вона намагалася їх запам’ятати.

Підлога була гладкою, але не холодною — навпаки, тепла, як камінь, що довго зберігав сонячне світло. Лія йшла повільно, вдихаючи аромат простору: щось між лавандою, старими книгами й магією, яку не можна описати словами. З кожним кроком вона відчувала, як стає частиною цього місця.

Валентайн дивилася на двері, арки, ніші, вікна — все було незвичним, але не чужим. Деякі двері були напівпрозорими, за ними мерехтіли зали, де хтось медитував, хтось читав, хтось просто сидів у тиші. Вікна не показували зовнішній світ — у них відбивалися сцени, які, здавалося, належали іншим світам: пустелі, океани, міста, що плавали в повітрі.

Лія зупинилася біля однієї з ніш, де росло дерево — з срібним листям і корою, що нагадувала тканину. Вона торкнулася його, і листя затремтіло, як від подиху. Її серце стиснулося — не від страху, а від краси, що була надто справжньою.

— Воно реагує на дотик, — пролунав поруч голос, м’який, але з глибоким тембром, що ніби торкався самої тиші.

Дівчина озирнулася. Перед нею стояв хлопець — темноволосий, з очима кольору вологого каменю, глибокими і трохи сумними. Його постать була стрункою, рухи — плавними, мовби він звик ходити серед тіней і світла. І щось у ньому здалося Валентайн знайомим. Не обличчя, не голос — а відчуття. Мовби вона вже бачила його у сні, або в спогаді, що не належить їй.

— Це дерево з мого рідного світу, — сказав він, дивлячись на срібне листя. — Світ називається Еліар. А дерево — Ліанель.

— Ліанель… — повторила Лія, торкаючись листка, що тремтів, мов живий. — Чому така назва?

Хлопець усміхнувся — не широко, а ніжно, як той, хто пам’ятає щось важливе.

— Є стара легенда, — промовив він, — про німфу, що жила в срібному лісі, і лісовика, який охороняв його. Вони не могли бути разом — бо вона була світлом, а він — корінням. Але одного разу вона торкнулася його серця, і він перетворився на дерево, щоб залишитися поруч. А вона стала листям, що ніколи не опадає. Ліанель — це їхнє ім’я, злиті в одне.

Лія мовчала. Її пальці ще торкалися листя, а серце — легенди. І в цю мить вона відчула, що краса — це не просто форма. Це пам’ять. Це вибір. Це любов, що не боїться стати деревом.

Адептка ще раз провела пальцями по срібному листку, що тремтів, мов живий. Її погляд ковзнув на хлопця, який стояв поруч, і вона відчула, як у ній прокидається щось більше, ніж цікавість — туга за знанням, за історіями, що живуть довше за час.

— А в твоєму світі… — запитала вона тихо, — є ще легенди? Такі, як про Ліанель?

Хлопець на мить замовк. Його очі потемнішали, мовби він заглибився в щось давнє, що вже не має голосу.

— Було багато, — відповів він. — Еліар колись був світом пісень і пам’яті. Легенди жили в повітрі, в камені, в воді. Їх розповідали не словами, а жестами, снами, світлом. Але зараз… залишилося дуже мало. Потоки змінилися. Частина історій зникла, частина — розсипалася, як попіл. Ми намагаємось зберегти те, що лишилось. Але іноді навіть пам’ять не витримує часу.

Його голос був спокійним, але в ньому звучала втома — не фізична, а та, що приходить, коли щось важливе зникає, і ти не можеш його повернути.

Лія мовчала. Її серце стискалося — не від жалю, а від розуміння. Вона знала, як це — коли щось дороге зникає, і ти лишаєшся з тінню, що не має форми.