Розділ 2: Академія Меж

Лія стояла посеред зали, де зорі текли над головою, а срібне коло на підлозі повільно згасало. Її серце билося тихо, але вперто — мовби намагалося наздогнати розум, що ще не встиг усвідомити, що сталося. І тоді — двері відчинилися.

Із прочинених дверей до Лії підійшов той самий хлопець — з попелястим волоссям і очима, що світилися, мовби в них жила частинка зоряного неба. Його кроки були легкими, але впевненими, і в його поставі не було ні тиску, ні загрози — лише спокій, як у того, хто звик бачити чужий страх і знати, як його втихомирити.

Він зупинився поруч, нахилився трохи, щоб її очі зустріли його погляд, і м’яко сказав:

— З тобою все буде добре. Не хвилюйся. Ти в безпеці.

Інший хлопець, той хто раніше тут був, вибіг з кімнати і десь зник. Дівчина гадки не мала куди він щез.

Голос цього нового обличчя був теплим, як вогонь у каміні, і Лія, хоч і не знала його, відчула, як щось у ній трохи розслабилося — як вузол, що починає розпускатися.

— Але… — її голос був тихим, майже зламаним, — де я? Що взагалі відбувається?

Хлопець усміхнувся — не зверхньо, а з розумінням, як той, хто сам колись ставив ці запитання. І, можливо, саме так і було.

— Тобі все пояснять. Обіцяю. Треба лише трохи почекати. Ти щойно перетнула межу — і це непросто. Але ти не одна. Скоро прийде ректор. І цілитель. Вони допоможуть тобі.

Дівчина кивнула, хоч і не була впевнена, що розуміє. Але в його голосі було щось, що змушувало довіряти. І зорі над головою текли далі — мовби підтверджували: її шлях тільки починається.

Через деякий час почали сходиться люди.

Її думки були розсипані, як пелюстки зів’ялої троянди, що впали на підлогу часу. Лія стояла серед незнайомих облич, серед світла, що текло по стінах, і відчувала себе крихітною піщинкою в безмежному механізмі світів. Серце дівчини билося не рівно — то глухо, як молот по каменю, то тихо, як крапля, що падає в глибоку криницю.

Вона не знала, чи це страх, чи щось інше — щось глибше, що не має імені. Її душа була, як закинута бібліотека, де кожна книга — спогад, а кожна сторінка — біль. В ній існував страх торкнутися себе, згадати, хто вона, бо знала: пам’ять — це не завжди порятунок. Іноді — це пастка.

Тіло здавалося Лії чужим, мовби вона щойно народилася в новій оболонці. Кожен рух — як перший крок після довгого сну. Її очі — золотий і зелений — ловили світло, але не давали відповіді. Вона дивилася на інших хранителів, і в її серці з’являлася тріщина — не від заздрості, а від самотності. Вони знали, ким є. А вона — ні.

Страх дівчини був не гучним, а повільним — як туман, що заповнює легені. Він не кричав, а шепотів: "Ти не готова. Ти не варта. Ти — випадкова." І вона слухала цей шепіт, бо він звучав, як її власний голос.

Але десь у глибині — там, де ще жила тиха надія — щось ворушилося. Маленьке, як іскра в попелі. Вона згадала маму. Її руки, її голос, її очі, що завжди знали, коли Лія мовчки плакала. І це згадування — не болюче, а тепле — стало якорем. Вона не знала, що буде далі. Але знала: вона не може зникнути. Не зараз.

І тому вона стояла. Тремтлива, розгублена, але жива. Як свіча в бурю. Як перша квітка після зими. Як дівчина, що ще не знає, ким стане — але вже не боїться бути.

Двері зали розчинилися вдруге — не гучно, а з глибоким, майже урочистим шелестом, як сторінка старої книги, що відкривається сама. І в тишу, що зависла між зорями й срібними символами, увійшов він.

Наскільки дівчина зрозуміла – це був ректор, адже поведінка присутніх різко змінилася. Якщо раніше хлопці та дівчата, що позаходили, з цікавістю дивились на неї та щось між собою обговорювали, то зараз вони намагались чимось себе зайняти: хтось тримає якісь предмети в руках, хтось взагалі вийшов з залу, а хтось почав щось записувати в якісь бумаги.

Чоловік середніх років, з постаттю, що не вимагала влади, але несла її мовчки. Його плащ — темно-сірий, з вишитими нитками, що світилися ледь помітно, як пульсуючі потоки енергії. Волосся — попелясте, з пасмами срібла, що не були ознакою віку, а радше — досвіду. Обличчя — витончене, з чіткими вилицями, глибокими зморшками біля очей, які говорили про роки безсоння, про рішення, що змінюють світи.

А очі… Втомлені. Дуже. Сірі, як попіл після бурі, але в них жила сила — не яскрава, а тиха, як камінь, що тримає берег. Вони дивилися на Лію не як на загадку, а як на відповідь, яку давно чекали.

Він зупинився перед нею, не наближаючись надто близько, і промовив голосом, що був глибоким, як коріння старого дерева:

— Моє ім’я — Каель Вірен. Я ректор Академії Меж. Місця, де сходяться світи, де народжуються хранителі, і де пам’ять — це не тягар, а ключ.

Він зробив легкий жест рукою, і зорі над куполом змінили ритм — мовби підтверджували його слова.

— Ти зараз у Серцевині — центральній залі Академії. Тут не час, а його тінь. Не простір, а його серце. І ти — не випадкова.

Постійно повторюються одні й ті самі фрази, одні й ті самі слова, але дівчина не розуміє до чого вони сказані.

Лія дивилася на нього, її губи тремтіли, але вона нарешті наважилася запитати:

— Ви… ви поясните мені, що взагалі відбувається? Чому я тут? Що це все означає?

Каель Вірен кивнув повільно, як той, хто звик до таких питань, але не дає легких відповідей.

— Ми пояснимо, — сказав він. — Але спершу — ти маєш згадати себе. Не ту, що була в світі, а ту, що завжди жила між ними. І тоді — все стане на свої місця.

Його голос не був обіцянкою. Він був запрошенням. І Лія, хоч і не розуміла, що чекає попереду, відчула: її історія щойно почалася по-справжньому.

Ректор мовчки дивився на Лію, а потім обернувся до тіні, що стояла осторонь, майже непомітно.

— Ейріан, — промовив ректор, — перевір її. Перехід міг залишити сліди. Ми не можемо ризикувати.

Із напівтемряви вийшов чоловік, якого Лія раніше не помічала. Він був зовсім не схожий на інших. Високий, але не громіздкий, з постаттю, що нагадувала гнучкий стовбур дерева — витривалий, але живий. Його волосся було сріблясто-білим, з легким відблиском блакиті, мовби в ньому застигла зимова ніч. Шкіра — бліда, майже прозора, як пергамент, що зберігає стародавні знаки. А очі — глибокі, кольору бурштину, з вертикальними зіницями, як у хижого звіра, що бачить крізь оболонку часу.