Розділ 1: Прорив

Дощ лив, мов розірвані струни небесної арфи — рвано, нервово, з глухим стогоном, що відлунював у порожнечі її грудей. Лія йшла лісовою стежкою, де мокре листя липло до черевиків, а гілки тягнулися до неї, мов руки тих, кого вона втратила. Її пальці стискали рюкзак, у якому не було нічого важливого — лише звичка триматися за щось, коли все інше розсипається.

Дівчина не плакала. Сльози давно висохли, як річка, що втратила джерело і перетворилася на потріскане русло, де лише вітер шепоче про минуле. Її очі були сухі, але втомлені — мовби дивилися крізь час, а не крізь простір. Після смерті матері світ став чужим, мовби вона залишилася в ньому випадково, як забута тінь на стіні, яку ніхто не помічає, але яка все ще існує. Кожен звук здавався далеким, кожне обличчя — незнайомим. Вулиці, якими вона ходила раніше, тепер здавалися лабіринтами, де немає виходу, лише спогади, що чатують за кожним поворотом.

Школа, друзі, навіть батько — усе віддалилося, мовби вона дивилася на життя крізь товсте скло акваріуму, де рухи сповільнені, а голоси — приглушені. Лія сиділа на уроках, слухала, як вчителі говорять, але слова не торкалися її — вони розбивалися об невидиму стіну, залишаючи лише шум. Її голос став тихим, як шепіт у порожньому храмі, думки — розсипаними, мов уламки розбитого дзеркала, в яких вона більше не бачила себе. А серце — порожнім, як покинута кімната, де колись звучав сміх, а тепер лише тиша, що лунає в кожному кутку.

Вона перестала писати в щоденник. Перестала малювати. Її руки лежали нерухомо, як гілки після бурі. І навіть сни стали безбарвними — мовби пам’ять боялася торкатися того, що болить. Вона не шукала розради, бо не вірила, що її можна знайти. Дівчина просто була — як тінь, як тиша, як спогад, що не має голосу.

Гроза розгорялася. Небо тріскало, мов старе дзеркало, що ось-ось розсиплеться на уламки, і кожен спалах блискавки освітлював ліс, перетворюючи його на химерний театр тіней — дерева ставали велетнями, що тягнули до неба покручені руки, а кущі — мовби шепотіли щось тривожне, ховаючи таємниці у своїх нетрях. Вітер гнав дощ крізь гілля, і краплі били по листю, наче тисячі дрібних барабанів, створюючи ритм, що нагадував серцебиття землі.

Серед цього буремного хору стихій Лія стояла — мов тінь, мов видіння, що не боялося грому. Її постать вирізнялася на тлі збуреного лісу, мовби сама природа зупинилася, щоб поглянути на неї. Довге чорне волосся липло до обличчя, блищало від дощу, нагадуючи нічне небо без зірок. Воно спадало на плечі, обрамлюючи шкіру, бліду, як місячне світло, і водночас живу, мов полум’я, що не гасне навіть під дощем.

А очі… Вони були немов два світи, що ніколи не мали зустрітися. Один — золотий, теплий, як сонце, що заходить над полем пшениці, — сяяв, мов рідкісний топаз, у якому застигло світло вечора. Другий — зелений, глибокий, як ліс після дощу, — нагадував смарагд, в якому жила тиша природи й таємниця глибин. Вони світилися в темряві, ловлячи кожен спалах блискавки, мовби самі були джерелом світла — якби буря мала очі, то вони були б такими. Її погляд був спокійний, але пронизливий — той, що бачить більше, ніж дозволено, мовби ці камені в її очах зберігали пам’ять про щось давнє, забуте, але живе.

На ній була легка сукня, вже мокра наскрізь, що прилипла до тіла, підкреслюючи тонкі риси — мовби вона була створена з води й вітру. Вона не тремтіла, не ховалася — стояла, як частина грози, як її серце. І коли блискавка знову розірвала небо, вона зробила крок уперед — назустріч світлу, що чекало.

Дівчина довго йшла темними закутками природи, де дерева змикалися над головою, мов старі змовники, а земля під ногами була вогкою й мовчазною. Негода розгорталася навколо, мов дика симфонія. Її кроки були обережні, але вперті, мовби щось невидиме вело її крізь хащі, крізь страх, крізь ніч.

Мокра трава чіплялася до ніг, гілки дряпали плечі, а повітря було густе, як дим — насичене запахом вологи, кори і давньої тиші. Вона йшла, не озираючись, мовби сама стала частиною цієї дикої природи, її тінню, її подихом. Гроза навколо не лякала її — навпаки, вона впізнавала себе в кожному пориві вітру, в кожному розколі неба. Ця негода була її відображенням, її внутрішнім станом, її болем, що не мав слів. Після втрати матері душа Лії стала бурею — розірваною, зливою, що не припиняється, блискавкою, що несе спогади. Вона йшла крізь ліс, як крізь себе — крізь хаос, крізь темряву, крізь щось, що не можна зупинити, лише пережити.

І раптом — серед мороку, серед хаосу стихій — дівчина побачила його. Світло. Дивне, неземне, мовби хтось запалив зірку посеред лісу. Воно не просто світило — воно кликало, манило, пульсувало, як серце, що чекало на дотик. Його сяйво було м’яким, але виразним, мов спогад про щось давно забуте, щось важливе. Воно не належало цьому світу — і саме тому вона рушила до нього, не вагаючись.

Кожен її крок наближав до таємниці. Ліс мовби розступався, вітер стишався, а дощ втрачав силу — все навколо завмерло, щоб дати їй пройти. Бо світло чекало. І Лія йшла — мовби йшла назустріч собі.

Коли вона ступила в світло, усе змінилося.

Спочатку — тиша. Глибока, як космос, без меж і напрямків, де навіть думка боялася народитися. Вона не була порожнечею — радше очікуванням, як перша мить перед вдихом. Потім — падіння. Не тілом, а думкою, свідомістю, що відпустила себе, мов листок, якого більше не тримає гілка. Її розум ковзав крізь шари реальності, мов крапля, що падає крізь павутину світів — тонку, мерехтливу, сплетену з часу, пам’яті й забутих снів.

Кожен шар був іншим — то холодним, як скло, то теплим, як шепіт. Дівчина бачила фрагменти, уривки, що не складалися в цілість, але мали свою логіку. Очі, що світилися — не людські, а глибокі, як озера, в яких плавали зорі. Зали з живого скла, що дихали, змінювали форму, відбивали її думки, мов дзеркала, що знали більше, ніж вона. Голоси лунали звідусіль — вони говорили мовою, яку вона не знала, але розуміла, як розуміють музику, як серце розпізнає правду без слів.