Академія магії. Дорогу відьмі!

Глава 1

Сьогодні у мене перший день студентського життя. Вісімнадцять років, і перший курс університету.

Попереду вже маячила лінійка студентів-першокурсників, яких, стоячи на трибуні, радісно зустрічав ректор. Він уже півгодини розхвалював інститут, який випустив у вільне плавання тисячі фахівців, що розлетілися по всьому світу. Ректор навіть не приховував, що майбутня молодь вчиться в одній країні, щоб працювати в інший. Залишилося тільки з'ясувати за фахом чи ні.

Я вирішила постояти осторонь. Потім гляну розклад на тиждень. Все одно нікого не знаю, і ніхто не знає мене. Засунула навушники у вуха, відсікаючи бубнеж ректора. Поруч хтось сів і ткнув мене в бік.

Я подивилася на дівчину з величезною сумкою, чорними окулярами на півобличчя і курчавим волоссям, закривавшим обличчя. Агент 007 різко змінив орієнтацію і почав шпигувати в місцевому інституті, вишукуючи секретні документи ВНЗів.

— Ти з факультету перекладів і філології? - запитала напівпошепки незнайомка.

— Так а ти?

— О, пощастило. Як звуть? — вона трохи опустила окуляри, подивившись каріми з зеленню очима.

— Леся.

— Я — Сюзанна. Слухай, мій хлопець вступив на лінгвістичний, і сказав, що у вашій групі всього чотири хлопці і двадцять дівчат. Давай поміняємося на сьогодні? Ти сходиш в мій інститут, а я замість тебе в твій. Все одно преподи не пам'ятають як ми виглядаємо в перший день.

Я з жахом подивилася на неї. Мені ж прилетить від мами, якщо я погоджуся на подібну авантюру! Увечері і так буде допит з пристрастю.

— Це куди?

— На економічний, — вона махнула рукою. — Бачиш? — Вона показала пальцем на один з корпусів інституту. Мені все життя здавалося, що це занедбаний будинок. — Ось це там.

— Ну ... я не знаю ... — я знизала плечима.

Хоча ... що в цьому такого? Я ж просто сходжу на чужий факультет разок і все. Нічого ж не трапиться.

— Ти посидиш там, а я замість тебе тут. Зрозумій, у нас любов, ми з ним влітку познайомилися в селі. Я впевнена, що це до кінця життя. А тут одні дівчата в групі, будуть перед ним крутитися в коротких спідницях. А він у мене такий гарний ...

Я задумалась. У Сюзанни любов, а від мене не убуде, поки вона догляне за своїм хлопцем. Все-таки любов. Мені хоч мама з самого дитинства говорила, що всі мужики козли і що любов існує тільки на сторінках книг, але я все одно вірила, що вона можлива.

— Якщо чесно, я б з тобою взагалі помінялася. Я в мовах повний нуль, - по секрету сказала їй.

— Так? Здорово було б! — вона закинула ногу на ногу. — А я на перекладача не змогла потрапити. Батьки наполягли, щоб я пішла не куди хочу, а куди вони сказали.

Знайомо.

— Добре, давай на один день поміняємося, — погодилася я. - Тільки я сильно помітна в червоному ...

Одягти червону спідницю вдалося, тому що маму терміново викликали на працю. Вона сказала надіти білу блузку і чорну класичну спідницю, а мені так хотілося побути в чомусь яскравому. Тим більше це бабусин подарунок, який я сховала в найдальший кут шафи, щоб мама не знайшла. З точки зору мами яскраві речі носять тільки особистості, які хочуть виділитися з натовпу. І поки мої однокласники ходили в яскравій одежі до школи, я носила білий верх з чорним низом.

— Нічого. У мене є з жакет, — вона дістала з пакета чорну штучку з золотими гудзиками.

— У чорному жарко ... — я з сумнівом подивилася на щільну тканину. А я-то вже давно експерт по носіння одягу чорного кольору в будь-яку погоду.

— Ле-есь, ну ти ж погодилася, — вона підскочила і встала переді мною.

— Ну я не знаю. Мені вдома прилетить, якщо я не встигну повернутися.

— Ой, та хто дізнається. Ми ж по-швидкому. Туди і назад.

Давай, Леся. Нічого ж страшного. Я видихнула і кивнула.

Сюзанна допомогла мені надіти жакет, ідеально сівший по фігурі. Тільки стиснув в талії, коли ми його застебнули.

 — Ось іще, - дівчина дістала з сумочки окуляри у рожевій оправі. — Це обов'язково.

— Ем ... Я не хочу виділятися ...

— Їх обов'язково треба надіти, без них тебе звідти виженуть, — вона ритмічно закивала. — Повір, там якраз в окулярах ти і не будеш виділятися.

— Гаразд. Тільки сфоткай моє розклад, — я простягнула їй свій телефон, щоб ми обмінялися номерами.

— Вирішено, — відповіла вона, переписуючи мій номер.

Я пішла до того дивного будинку. Або це якийсь жарт, і Сюзанна мене відправила в порожню будівлю у важкому, жаркому жакеті і рожевих окулярах.

Але коли я штовхнула важкі дубові двері, опинилася у величезному освітленому холі, повному студентів. І всі вони були в таких же чорних піджаках і жакетах з золотими гудзиками, і ні у кого не було окулярів з рожевою оправою. Радувало, що на мене ніхто не звернув увагу.

— Дорогі студенти! — пролунав гучний голос звідкись зверху.

Посеред холу на мармурових сходах стояла група людей в причудливім одязі.

— Ми раді вітати вас в нашій Академії! — вперед вийшов чоловік років сорока, котра розмовляла низьким, оксамитовим голосом. — Тут ви навчитеся магії, розвинете свої таланти ...

Бла бла бла. Сподіваюся, у Сюзанни не так нудно там.

«Магія? Він сказав магія » — я насторожилася.

Глянула ще раз на викладачів. Пара осіб були знайомі.

«Куди ти мене відправила? Тут одні чудики» — написала Сюзанні.

«Вони не диваки» — отримала відповідь.

«Диваки, он, кажуть про магію. Я одного згадала - він в битві екстрасенсів брав участь».

Цю передачу ми дивилися з мамою щовечора. Вона свято вірила в екстрасенсів. Я, до речі, теж. Це ж так прикольно розуміти, що в світі є магія, що вони дійсно допомагають людям, розповідаючи правду, полегшують біль. А по неділях ми ходили до церкви.

«Ну, треба ж якось на життя заробляти. Головне — окуляри не знімай. І ніхто на тебе уваги звертати не буде. Ти прикинь, мій витріщатися на якусь мимри в короткій спідниці! Так я йому ... ».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше