Розділ 6.1

Ірфла

Я стояла і дивилася на світловолосу дівчину, мама та бабуся теж застигли за моєю спиною. Дівчина, посміхаючись, підійшла ще ближче і хотіла простягнути до мене руку, але я зробила крок назад і виставила перед собою руки, наче захищаючись.

— Хто ти?.. — голос видавав мій переляк, але мені було байдуже. Я мала право бути наляканою.

— Твоя сестра, — дівчина широко посміхнулася, її смарагдові очі просто-таки засяяли і вона знову спробувала простягнути до мене руки, мабуть, хотіла обійняти. Але я не готова була так легко з нею обійматися.

— Яка ще сестра? — я обернулася до мами, шукаючи підтримки.

— Мабуть, твій татусь шукав втіхи не в одних обіймах матері Ейтни, — фиркнула мама. — Ти дочка Еділана Сетірама?

— Так, — кивнула дівчина, не перестаючи посміхатися. — Мене звуть Елів.

— Елів! Це ж треба! — мама знову фиркнула. — Твоя мати що теж була темною?

— Ні! Що ви! — смарагдові очі дівчини округлилися від подиву і тут я згадала в кого ще такі були. За мить дівчина озвучила мої здогадки. — Моя мати — Феллінія Велланійська.

Тепер прийшла наша черга округляти очі. Ми стояли і витріщалися на Елів, не в змозі що-небудь вимовити. Хіба мертва принцеса могла народити дитину? У таке неможливо було повірити.

— Але як? У Фелли не було дітей, — мама перша повернула собі дар мови.

— Вона була вагітна, коли ви її вбили. Мною.

— То ти знаєш, хто я? — мама продовжувала фиркати. Здавалося, вона не може інакше розмовляти із цією дівчиною.

— Якщо я знаю, що Ірфла — моя сестра, то й про вас, звичайно, знаю, — більше вона не посміхалася.

— Але ж ти доросла... — мама безперечно не розуміла, що відбувається, не кажучи вже про мене. — Як таке можливо?

— Мої батьки самі вам все розкажуть. Ходімо зі мною, вони чекають на вас.

— Еділан... Він теж тут?.. — мама виглядала розгубленою. Ніколи раніше я не бачила розгубленості в її погляді. Моя завжди сильна, впевнена в собі мати, зараз випромінювала ніяковість і навіть певний страх.

— Так. Йдіть за мною.

Моя чергова сестра попрямувала вперед, лише на мить обернувшись, щоб переконатися йдемо ми чи ні. Вона ковзала безшумно, ніби була привидом, але вона безперечно складалася з плоті та крові. Дивно! Невже тут можна народити дитину і вона виросте в дорослу людину? Але тоді все не так погано, як мені здавалося. Але не це питання мене зараз непокоїло, а нова сестра. Ще одна. Занадто багато сестер у моєму житті з'являється останнім часом. Я міркувала про те, як світлим магам спало на думку назвати свою дочку на честь темної магеси, ще й нашого предка, коли Елів перервала мої думки:

— А хто така Ейтна?

— Ще одна наша сестра. Наймолодша. А ти про неї не знала?

— Тато розповідав лише про тебе. Напевно, про іншу він просто не знав.

— Так, справді. Ейтна казала, що він помер до того, як її мати розповіла йому про вагітність.

— Цікаво. Я думала, що ти єдина моя сестра.

Ми йшли недовго. Рідкісні дерева поступово змінилися чагарниками і якби у нас не було супроводжуючого, то ми легко загубилися б тут. Незабаром Елів звернула в ледь помітний просвіт між густою рослинністю, провела нас крізь чергову вузьку ущелину і ми опинилися посеред мініатюрної долини, оточеної грядою скель по всьому периметру. Тут розташувався лише один будиночок, але який! Затишна двоповерхова споруда з акуратним садком перед ним настільки вибивалася з усього, що я тут бачила, що це приховане від сторонніх поглядів місце здавалося квітучим оазисом посеред пустелі.

Чим ближче ми підходили до будиночка, тим більше нервувала мама і тим більше хмурилася бабуся. Я не знала, що й думати. Я ніколи не відчувала ніжних почуттів до батька, я не переймалася тим, що його не було в моєму житті. Все своє усвідомлене життя я думала, що він нас покинув заради світлої і тільки Феліція розплющила мені очі на правду. Феліція... Весь той час, що я була тут, я жодного разу про неї не згадала. Зараз мені стало сумно при думці про неї. Цікаво, як там вона?.. Чи сумує за мною? Я встигла прив'язатися до цієї дівчини. Вона поставилася до мене по-людськи, незважаючи на те, що я наробила таких справ, за які вона мала мене зненавидіти.

Замислившись, я не помітила, як ми підійшли до хати. З лави в саду піднялася пара: рудоволоса жінка та світловолосий чоловік. Я бачила їхні зображення, тому не могла не впізнати: принцеса Феллінія та мій батько. Вони обоє посміхалися, йдучи нам назустріч. Я зупинилася. Мама також. Вона схопила мене за руку і я відчула, як вона тремтить.

— Привіт, Вал, — батько залишив свою принцесу і підійшов до нас. Мама тільки сильніше вчепилася в мою руку, стиснувши її до болю.

— Еділане...