Розділ 18

Штефан прийшов до них сам. Бо не міг інакше. Повинен був. І зараз, харкаючи кров'ю на кам'яну підлогу, шкодував лише про одне — що не приховав втечу Ксанти настільки ретельно, наскільки це потрібно було зробити.

Штефан знову підвів її. Знову не дотримав слова.

— Вибирай: вугілля чи голки? — глухий голос пролунав з-під щільної чорної маски, напнутої на високого чоловіка.

Він ховав обличчя. Чи то для того, щоб ніхто не впізнав його особистість. Чи то для того, щоб по-справжньому сховатися за нею і стати тим, кого потребувала корона — жорстоким катом. Людиною, яка виб'є будь-яке зізнання з будь-якого в'язня, здобуде всю необхідну інформацію, вб'є. В ім'я корони, звичайно.

— На твій смак, — сказав Штефан, зігнувшись від удару по ребрах. Закашлявся і знову сплюнув кров собі під ноги.

Він не уявляв, на що зараз перетворилося його обличчя і тіло. Це його мало цікавило. Двоєдушника тішило лише те, що біль, який він зараз відчуває, був повністю його. Не брата. Від Анкеля відстали, коли Штефан вийшов на зв'язок з іншими двоєдушниками, що служили короні.

Так, зараз Анкель у безпеці, наскільки це взагалі можливо. І більше Штефана нічого не повинно хвилювати. Він зі своєю місією впорався.

А вбити вони його не вб'ють. Він їм потрібний.

Штефан навіть усміхнувся від цієї думки. І відразу скорчився від болю, що прострелила руку.

«Отже, він вибрав голки, — майнуло в голові двоєдушник. — Краще тоді щипці б узяв».

Але замість їдких фраз із чоловічих губ зірвався приглушений крик. І лайка.

— Де дівчина?

Це питання повторилося вже раз тридцятий. Кам'яні стіни незабаром запам'ятають його так само добре, як і крики. І якщо начарувати їм рот, зможуть повторювати тим самим голосом і таким самим тоном.

— Яка дівчина? — просипів Штефан. Очі заливало потом і кров'ю.

Але померти йому ніхто не міг дозволити. Тому тортури тривали, перериваючись тільки на те, щоб влити двоєдушнику, що чинить опір, в горло зілля зцілення. Слабкі відвари, які лише трохи вгамовували біль і зовсім трохи прискорювали регенерацію тканин.

І поки одні рани затягувалися, кат завдавав нових каліцтв, повторюючи те саме питання, від якого Штефана вже починало нудити.

Потім він залишав одного чоловіка в кімнаті. Прив'язаного до сталевого стільця. Так проходили ночі для двоєдушника. А вранці тривали тортури.

Скільки разів він залишав Штефана самого? Разів п'ять? Сім? Скільки днів триває ця мука? Штефан не знав. Все змішалося у його голові. Він пам'ятав лише біль і власний крик, від якого дзвеніло у вухах.

Його, здається, навіть годували кілька разів. Але після чергової порції тортур вміст шлунка опинявся на підлозі разом із його кров'ю.

— Значить, по-доброму ти не хочеш, ці слова стали чимось новим. Не тим питанням, яке тільки й робив, що повторював кат. — Тоді спробуємо дещо інше.

— І що ж? — ослаблий голос двоєдушника пролунав не так упевнено, як йому того хотілося б.

«Тільки б не згадали брата, — подумалося Штефану. — Тільки не Анкель».

Але вже за мить двоєдушник зрозумів, що є дещо гірше тортур через зв'язок двоєдушників. Дещо, чого він позбувся з неймовірним зусиллями. Дещо, до чого йому нізащо в житті не хотілося б повертатися.

— Індовір, — прошепотів він одними губами, дивлячись на флакон із блискучою рідиною, яку дістав кат у забрудненій кров'ю масці.

— Індовір, — повторив той, покрутивши флаконом перед Штефаном. У відблисках кількох свічок його вміст призовно переливався. І від цього двоєдушнику ще важче було відвести погляд. — Здається, у тебе з ним не найкращі стосунки. То що скажеш, де дівчина?

Штефан відсахнувся і мало не перевернув стілець, до якого був прив'язаний.

Від залежності до індовіра він позбавлявся довгі роки. Він пам'ятав, як скручувало йому нутрощі, варто було не прийняти це зілля хоча б раз на день. Пам'ятав, як його нудило і рвало, варто було випити трохи більше, ніж потребувалося для заспокоєння першого болю. Пам'ятав, як спочатку йому вливали це зілля чужі руки, щоб збудити другу душу. А потім, як він заливався ним сам, аби відчути ту ейфорію, що вона дарувала.

Еліксир завезений з іншого материка, допомагав двоєдушникам, але при цьому захоплював їхні думки та свідомість. Перетворював на істот, які не хотіли нічого, окрім як відчути солодкий смак. Вдихнути цитрусовий запах.

— Забери! — Штефан сіпнувся, ухиляючись від рук у рукавичках, які намагалися розкрити йому рота, щоб влити індовір. — Я не повертатимусь у це болото! Ні!

— Ні? — кат зробив крок назад. — Тоді скажи, де дівчина. Або наступним, до кого я навідаюсь, стане твій брат. І повір, я не жартую.

Штефан це знав. Якщо корона вдалася до таких методів, значить час добігав кінця. І чим більше їх дорогоцінного часу витратить Штефан, тим витонченішими стануть тортури.

Він не хотів зраджувати Ксанту ще раз. Але він так само не хотів знову перетворитися на тварину, яка більше ні про що не може мислити, окрім індовіру. Не хотів валятися в калюжі своєї сечі і пускати слини після кількох ковтків цього зілля.