Розділ 20

Девіан.

Георос.

Королівство квітів і спокійної землі. Але всі ми знаємо, що буває в тихому болоті…

А в моїй дружині? Водяться там демони?

Я ліниво проходив між високими, порослими легким шаром пилу полицями в крамниці артефакторики. Щось шукав? Ні. Просто роздивлявся, дозволяючи пальцям торкатися холодного дерева стелажів.

Останнього разу я переступав цей поріг ще не одруженим. Навколо майже нічого не змінилось — той самий приглушений напівморок, тихий скрип мостин і густе, наелектризоване повітря. Лише тепер гостро, майже до фізичного болю, не вистачало моєї дружини.

Стелажі навколо були забиті дивними, часом моторошними речами. Під скляними ковпаками тьмяно блищали заклинілі шестерні стародавніх годинників-компасів, на верхніх полицях тихо шелестіли сухі пучки заговорених трав, а в кутку, наче живі, потріскували від залишкової магії кристали-накопичувачі. Кожен предмет тут дихав історією, але жоден із них не міг відволікти мене від думок про неї.

Я взяв до рук, на перший погляд, звичайну товсту свічку з блідого воску. Проте опис на паперовій бирці виявився геть не простим. Свічка правди. Вона змінювала колір полум’я на брудно-сірий або криваво-червоний, варто було комусь збрехати в її присутності.

Цінник на цій дрібничці, звісно, був відповідним — звичайному містянину довелося б віддати за неї половину свого річного заробітку. Та й покупці у цій крамниці я точно знав були заможні.

— Вас щось зацікавило? — пролунав позаду знайомий, трохи хрипкий голос мого тестя.

Він не впізнав мене зі спини. Одягнений я був не як зазвичай — жодного королівського золота, важких мантій чи палацового оксамиту. Простий дорожній плащ із глибоким каптуром, який я щойно відкинув назад. Це був не офіційний візит під фанфари гвардії, а, скажімо так, дружній. Хоча я дуже сумнівався, чи погодиться Ноель Сільвані на таку дружбу після всього, що сталося.

— Чи доклала ваша донька руки до цього витвору? — я повільно розвернувся, прокручуючи в пальцях свічку правди, і кутиком губ усміхнувся тестю.

Вираз його обличчя в ту ж мить став спантеличеним. Ноель міг скільки завгодно пишатися тим, що виховав Кайю й навчив власну доньку бездоганно приховувати емоції від усього світу, але сам він цього мистецтва так і не опанував.

Темні брови Ноеля трохи злетіли вгору, а злегка скуйовджене волосся додавало йому вигляду людини, яку щойно відірвали від складної роботи. Вони з Кайєю були неймовірно схожі — ті самі тонкі, витончені риси обличчя, та сама прихована гордість у поставі. Та й батько в неї був доволі молодий. Я б сказав, років на десять старший за мене.

Коли Кайя лише мала брати участь у відборі, ми з ним швидко знайшли спільну мову. Тоді я пообіцяв йому, що дам їй стільки вільного часу, скільки можливо для їхнього сімейного бізнесу. А натомість вона вийде заміж за заможного і хорошого чоловіка. Щодо заможного я ж точно не збрехав.

Та він не хотів щоб вона ставала королевою. Великі амбіції не були притаманні сімʼї Сільвані. 

— Ваша Величносте, — спантеличення на його обличчі зникло, натомість зʼявилося дещо інше — холодна настороженість. Щось, на що мені насправді було абсолютно байдуже. Мені не з ним жити.

— Для чого ці формальності, Ноелю? Ми ж тепер сімʼя, — я м'яко всміхнувся, даючи зрозуміти, що не маю наміру заводити погану розмову чи тиснути авторитетом.

Насправді я прибув до Геороса у двох справах. Одну вже виконав. А друга якраз була на підході, прямо переді мною.

— Звісно, — стримано кивнув Ноель, вирівнюючи спину. — Що привело вас до моєї крамниці? Кайя поводить себе неналежним чином?

О, це він запитав точно не для того, щоб почути мою відповідь. Це був тонкий батьківський натяк на те, що його дівчинка ідеальна, і провина за будь-які негаразди апріорі лежить не на ній. Що ж, з цим я міг погодитися. Аж надто ідеальна. Мене це водночас і дратувало, і лякало. В її спокійних, глибоких очах завжди приховувався цілий ураган емоцій, який вона не підпускала нікого розгледіти.

— Ви ж чудово знаєте відповідь на це питання, — я досі крутив свічку правди в руках, відчуваючи її легку магічну вібрацію. — До речі, вона зараз в академії тут, у Георосі. Знали про це?

Він не відповів.

Не знав? Не хотів знати? Чи щось інше приховувалося за цим раптовим, важким мовчанням? Оце вже було ближче до того, заради чого я прийшов. Але все по порядку. Мені потрібно було прощупати ґрунт.

— Хотів запитати... чи знаєте ви хлопця на імʼя Найджел? Він володіє двома стихіями.

Ноель відчеканив коротко й без емоцій:

— Ні.

Звісно, ні. Клята логіка підказувала, що Кайя познайомилася з ним уже в академії, далеко від дому. Але десь глибоко всередині мене штовхнув неприємний, гарячий імпульс. Я подумки осмикнув себе.

Обережно, Девіане. Це вже стає схожим на банальні ревнощі.

— Ця свічка, — я легенько постукав нігтем по білому воску, розриваючи тишу, — цікавий витвір. Показує правду. Шкода тільки, що в реальному житті люди воліють закопувати її так глибоко, що жодне полум'я не добереться.

Ноель випростався, його погляд став гострим, як лезо магічного кинжала.

— Королівство Землі завжди славилося своїми таємницями, Ваша Величносте. Але ми віддаємо перевагу спокою, а не розкопкам.

— Спокою? — я тихо засміявся, зробивши крок уперед. — Чи, можливо, вдаванню? Давайте начистоту, Ноелю. Сила… та що прадавня… та що некерована. Яка не належить жодному з чотирьох офіційних королівств. Ви ж розумієте, про що я?

Тесть вперто мовчав. Його обличчя перетворилося на кам'яну маску, жоден мускул не здригнувся. Він робив вигляд, що поняття не має, про які такі стародавні сили йдеться.

«Якби все це було не так, старий, я б ніколи не подивився в бік твого сімейства й не взяв би Кайю на відбір», — промайнуло в моїй голові. Мені потрібен був важіль. Мені потрібно було, щоб Сільвані були мені винні, щоб їхні таємниці належали мені.

Але все сталося зовсім не так, як гадалося.