Розділ 19

Я відчувала, як серце зрадницьки прискорювало хід. Рука злегка тремтіла, коли пальці торкнулися шорсткого світлого паперу. Я акуратно торкнулася обгортки, намагаючись не шуміти.

Усередині коробки лежало дві речі.

Перше, що впало в око — невеличкий полотняний мішечок, зав’язаний простою мотузкою. Я розв'язала вузол і висипала вміст на долоню. Моє дихання миттєво перехопило, а по спині пробігся морозець. На долоні лежало кілька великих, вугільно-чорних насінин, покритих ледь помітними золотавими прожилками, схожими на застиглі блискавки.

Насіння «Вогняного Квіту».

Ці квіти були майже легендарними. Вони розпускалися фантастичними, криваво-червоними пелюстками, які світилися в темряві, і могли рости лише там, де земля була наскрізь просякнута чистою магією Вогню. У дикій природі їх давно не існувало.

Лівія, яка до цього демонстративно вивчала свій лист і вдавала, що їй абсолютно байдуже до моєї посилки, раптом тихо свиснула. Її вогняна натура не витримала цікавості. Вона відклала свій пергамент і схилила голову набік, розглядаючи чорні зерна з тонкими золотими іскрами.

— Ну треба ж, — протягнула вона тихо і якось обережно, наче підбираючи слова. — Я, звісно, не сильна в ботаніці вашого факультету, але це точно не рання редиска і не звичайний бур'ян з академічного городу. Хтось вирішив підігнати тобі дуже екзотичний гербарій, Ваше Величносте. То хто б це міг бути? Є ідеї?

Я судомно ковтнула клубок, що підкотився до горла, намагаючись зберегти голос рівним.

— Хтось, хто мене знає, — тихо відповіла я, знову ховаючи насіння в мішечок.

Лівія примружилася, ловлячи кожну зміну в моєму обличчі. Вона миттєво склала два і два.

— Його Величність? Твій чоловік? — прямо запитала вона, і в її голосі на секунду зник весь сарказм.

Я заперечно похитала головою.

— Ні, навряд чи, — змусила себе всміхнутися я, переводячи тему в безпечне русло. — Для мага Землі будь-який рідкісний зразок насіння — це цінність.

Я й справді не знала, хто це міг бути. Але не Девіан. Гадаю він би підписав, щоб я точно знала, що це від нього.

Магістр Фіцбін? Та ми знайомі лише кілька днів. Навряд чи він став би робити такі речі для незнайомої адептки. І чому я взагалі подумала про нього?

В академії я більше нікого не знаю так близько, окрім Найджела. Але це смішно.

А поза її межами?

Друзі в мене були, але моє життя стало для них закритою книгою відтоді, як я пішла на відбір наречених.

Батько!

Це міг бути він. Ми бачилися на весіллі, хоч я й не змогла вдосталь із ним поспілкуватися. Зізнаюся, я дуже сумувала за ним. Його останній лист надійшов мені ще до мого одруження. Уявляю, як багато в нього зараз роботи в нашій крамниці артефактів. 

Лівія хмикнула, явно не повіривши моєму спростуванню, але наполягати не стала. Вона знову відкинулася на ліжко, даючи мені спокій.

На дні коробки залишалася друга річ. Я витягла її — це була невелика книга в затертій, потрісканій від часу шкіряній палітурці без жодних написів чи тиснення. На вигляд — звичайний старий підручник або збірка казок, яку можна за безцінь купити на будь-якому міському ринку.

Я перегорнула кілька сторінок, і мій погляд вихопив рядки, написані вицвілими, майже криваво-бурими чорнилами. Текст розповідав про світ, коли не існувало чотирьох стихій. 

«Коли світ був єдиним, магія не знала поділу на стихії, дари, джерела, сфери впливу... Вона була живою рікою хаосу.

Справжня сила не піддається законам і не шукає схвалення.

Магія створена не для покори, а для влади. І той, хто здатний пробудити прадавнє коріння, підкорить собі навіть саме небо».

Від цих слів по шкірі поповзли сироти. Магія створена не для покори, а для влади… Я вже чула ці слова. 

З-під форзацу книги випав маленький клаптик паперу — звичайний обривок без підпису. На ньому було виведено:

«Земля памʼятає все». 

Я затамувала подих. Прочитати більше я не встигла.

Клацання дверного замка змусило мене здригнутися. Я блискавично закрила стародавній підручник і заштовхала його разом із мішечком під подушку, якраз у ту мить, коли двері нашої кімнати без стуку розчинилися.

Лівія зреагувала миттєво: вона ліниво потягнулася на своєму ліжку, зминаючи свій таємничий лист у кулаці, й наче нічого не сталося, закинула ногу за ногу. Сама невинність.

На порозі з'явилися дві адептки. Мої сусідки в глибокій синій формі факультету Води. Одна дівчина була позаду, а інша з гордо піднятою голову стояла спереду. Її темно-каштанове волосся було зібране у високий, бездоганний хвіст, а на руці поблискував масивний срібний браслет у вигляді хвилі. Вона окинула Лівію трохи зверхнім поглядом, але й Лівія відповіла їй тим же. Вогонь і Вода не перестають ворогувати. Але коли її очі зупинилися на мені, дівчина помітно підібралася.

— Кайя Ф’єро, — голос сусідки прозвучав прохолодно, наче джерельна вода, але усмішка все ж була на обличчі. — Я Мірабель.

— Так, — я підвелася з ліжка, намагаючись зрозуміти що їй потрібно.

— Тебе шукає магістр Фіцбін. Просив передати, щоб ти негайно з’явилася до його кабінету. І краще не змушуй його чекати, у нього якийсь був дивний настрій. 

Лівія за моєю спиною тихо пирхнула, але промовчала. Я кивнула Мірабель, відчуваючи, як у животі знову закрутився вузол передчуття. Спокійний день в академії мені точно не загрожував.

Від автора:

Подарунки для Кайї

Мірабель