Розділ 18

Я зачинила за собою важкі двері кімнати й нарешті полегшено видихнула, притулившись спиною до прохолодного дерева. Мене досі злегка тіпало від власного зухвальства. Серце калатало десь у горлі, а пальці, які міцно стискали сувій магістра Раяна, все ще поколювали від залишкової напруги.

Я висловила графині все в обличчя. Прилюдно. В їдальні, на очах у половини академії. Розумніша й досвідченіша дівчина на моєму місці промовчала б, але я просто не змогла знову ковтнути цю солодкаву й підлу брехню.

— Ого, а ти, виявляється, вмієш не тільки справедливою бути, а ще й випускати кігті.

Лівія сиділа на своєму ліжку, підібгавши під себе ноги. На колінах у неї лежав розгорнутий лист, щільний пергамент, який вона стискала так міцно, наче від нього залежало її життя. Поруч валявся порожній поштовий конверт. 

Схоже це і є відповідь, чому я її не помітила в їдальні. Зранку приходить пошта. І моя сусідка чекала на неї. Лист явно був дуже важливим, її обличчя здавалося блідішим, ніж зазвичай, а в очах світилася суміш тривоги та полегшення.

Мені, звісно, стало страшенно цікаво, що там написано і хто змусив цю бойову дівчину так притихнути, але лізти з розпитуваннями було незручно. Ми не настільки близько товаришували.

— Вся академія тільки про це й говорить, — Лівія спробувала всміхнутися, відволікаючись від свого пергаменту, і кивнула на мене. — Плітки летять швидше за повітряних магів. Елені досі, мабуть, свяченою водою обличчя вмиває. Твоя правда, Кайє. Ця пихата лялька звикла, що всі навколо заглядають їй до рота через титул батька. А ти її просто взула.

— Я просто сказала те, що думаю, — тихо відповіла я, проходячи вглиб кімнати й намагаючись не розглядати її таємничий лист. Хоча погляд так і був до нього прикутий.

— Для чого ця сором'язливість, Ваше Величносте? — Лівія раптом закотила очі й весело засміялася.

Це прозвучало так просто й безтурботно, що я на мить застигла. Вона була єдиною в цій академії, хто вимовив мій титул уголос без страху, брудних заздрощів чи улесливості. Лівія не боялася цих слів і не вдавала, ніби мій новий статус — це щось незбагненне чи заборонене.

— Ти знала, — я розвернулася до неї. Сама не впевнена, чи це було запитанням, чи констатацією факту.

— Знала? Ні, — Лівія легковажно махнула рукою, вмощуючись зручніше. — Чи впізнала я в тобі королеву? Ось тут краще запитати, коли саме я це зрозуміла. Бо точно не з першої секунди. Але, Кайє, зваж на те, що я з Ембрії. Ще кілька місяців тому королівський відбір наречених був головним видовищем і темою номер один для всіх жителів королівства. Твоє обличчя на магічних ілюстраціях у газетах бачив кожен. 

Я затамувала подих, відчуваючи, як до щок підступає гаряча хвиля.

— І ти весь цей час мовчала? Нічого нікому не розповіла?

Лівія щиро здивувалася, вигнувши брову, а потім м'яко всміхнулася:

— А хіба це мій секрет? Ти не хотіла про це говорити, тож яке я маю право лізти? В академії у кожного свої скелети в шафі. Он, подивися на Торрена, — вона кивнула в бік вікна, натякаючи на загальну атмосферу, — або на ту ж Елені. Мені байдуже до палацових інтриг, поки вони не заважають мені спати.

Мої губи мимоволі розтягнулися в легкій, щирій усмішці.

— Дякую, — тихо, але від усього серця сказала я.

Лівія лише безтурботно знизала плечима, наче її вчинок не був чимось особливим, і знову повернулася до свого пергаменту.

Але для мене це багато значило…

Я глибоко вдихнула й підійшла до свого ліжка. Але так і не сіла на нього, застигнувши на місці. 

Прямо по центру моєї ковдри лежав невеликий, акуратний пакунок. Він був загорнутий у звичайний світлий папір — жодних гербів, жодних сургучних печаток чи магічних знаків палацу. Абсолютно безликий. Лише зверху незнайомим почерком було виведено: «Для Кайї Ф’єро». І більше ні слова. Не написано від кого.

У мене всередині все стислося від раптової підозри. Перша думка, яка боляче шпигнула в серце — Девіан. Невже він вирішив надіслати якусь звістку після того, що сталося в палаці?

— Звідки це? — я різко розвернулася до дівчини, вказуючи поглядом на світлу коробку.

— Мені передали на прохідній, коли я чекала свій лист, — Лівія знизала плечима, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Це і все? — запитала я з явною підозрою в голосі. — Більше нічого не казали? Хто його приніс?

— Клянусь, я навіть не торкалася його, просто донесла до кімнати! — Лівія підняла вгору вільну руку, миттєво зорієнтувавшись у моєму тоні.

— Але тут не написано, звідки це, — я знову перевела погляд на лаконічний напис на світлому папері. Навіть натяку немає на відправника.

— Ну... можливо, це з академії хтось залишив? — припустила Лівія, крутячи в пальцях свій пергамент. — Якийсь магістр, або канцелярія, або… таємний залицяльник. Мало що це може бути.

Я лише стримано знизала плечима, удаючи, що мені байдуже. Але серце все одно забилося швидше, коли я зробила крок ближче до ліжка й несміливо протягнула руку до таємничого подарунка.