Розділ 15

Я прийшла на артефакторику із запізненням. У стихії землі цей предмет стояв у розкладі мало не щодня. Вчора я пропустила його через те, що Девіан забрав мене до палацу. А сьогодні запізнилася… власне, через того ж самого Девіана і його… його… Слово «коханка» без упину крутилося в голові, але я досі не хотіла зізнаватися собі в цьому. Досить! Я вже надто багато проплакала через нього. Та й він вигнав її. Наказав ніколи не впускати. Вона більше ніхто! Я так палко хотіла в це вірити. Але чи було це правдою, чи лише черговою палацовою виставою?

Я змусила себе зосередитися на чомусь більш передбачуваному — на занятті й самій аудиторії. Напівтемрява, грубий камінь стін, який майже повністю загарбали густі батоги живого плюща, і м’яке зеленкувате світло, що пробивалося крізь листя. На полицях ліниво оберталися мідні сфери з рунами та пульсували кристали — у цьому контрольованому хаосі артефактів відчувався той самий продуманий стиль магістра, де за кожним ідеальним фасадом ховалося подвійне дно.

— Телепорти — це не просто артефакт із магією переміщення, — молодий викладач, магістр Раян Фіцбін, спокійно продовжив тему, розходжуючись перед дошкою.

Він ніяк не відреагував на моє запізнення й не став вичитувати перед усіма. Лише ледь помітно кивнув, дозволяючи зайняти місце. На відміну від адептів, які при вигляді мене мало не скрутили собі шиї, проводжаючи поглядами кожен мій крок до вільного столу в кінці аудиторії.

Тут, на факультеті Землі, навчалися здебільшого стримані й практичні люди. Представники нашої стихії зазвичай надто приземлені, щоб лізти з розпитуваннями чи кричати на весь кабінет. Але це зовсім не заважало їм пліткувати.

— Дивись, повернулася... — донісся до мене тихий шепіт із парти попереду, де сиділа Агнес. Вона була разом зі мною в кімнаті. Русяве волосся, милі риси обличчя, але темні, як кора дерева очі, що були ще й колючі. — Сам Король забирав її. Невже наша скромна «не така як усі» так швидко вислужилася перед Вогняним правителем?

Вони називали мене «не така як усі»? Серйозно? Я стиснула зуби, щоб не відповісти. Вони ж саме на це сподіваються. Але що їм це дасть?

— Ага, або просто накоїла щось, за що її скоро вишвирнуть і звідси, — тихо гигикнув її сусід, кремезний адепт. 

Я вдала, що вивчаю чистий пергамент, хоча всередині все стискалося від сорому й роздратування. Мої сльози в альтанці й та дивна магія, яка досі відгукувалася легким поколюванням у пальцях, змушували триматися насторожі.

— Отже, повернімося до суті, — голос магістра Раяна Фіцбіна змусив аудиторію миттєво вщухнути.

Він був непристойно молодим для звання магістра, володів яскравою, харизматичною зовнішністю й тією особливою привабливістю, яка приковувала погляди всіх дівчат в академії. Проте за його легкою, чарівною усмішкою та бездоганними манерами я підсвідомо бачила щось таке, що не до кінця зрозуміла.

— Хто відповість мені, чому звичайний простолюдин чи навіть деякі титуловані особи не можуть дозволити собі мати кишеньковий телепорт? — Раян обвів аудиторію проникливим поглядом і зупинив його… прямо на мені. — Гадаю, єдина хто ще не відповіла, — його погляд змінився на співчутливий. — Адептка Фʼєро.

Не було сенсу більше приховувати хто я є. 

По аудиторії прокотився тихе шарудіння, від адептів, які поспішили повернутися в мій бік. Я ковтнула клубок у горлі, випростала спину й відповіла якомога спокійніше:

— Справа в накопичувачах, магістре. Для стабільного телепорту потрібні рідкісні кристали, здатні витримувати тиск простору. А ще — колосальний об’єм чистісінької магії для активації. Це робить їх занадто дорогими у виробництві.

— Блискуче, адептко Ф’єро, — Раян всміхнувся, спершись на свій стіл і заклавши руки на грудях. — Саме так. Сучасні телепорти — це іграшка для вищої аристократії та військових. Монополія, яку тримає корона. Але сьогодні у нас практичне завдання. Я хочу, щоб кожен із вас написав есе-проєкт: як, використовуючи лише нашу рідну стихію Землі та доступні мінерали, модифікувати структуру телепорту. Опишіть артефакт своєї мрії. Час пішов.

Аудиторія зашурхотіла перами. Я занурилася в роботу, намагаючись відключити думки про Девіана.

Пальці самі виводили рядки на пергаменті. Я писала не про військові артефакти й не про розкішні портали для палаців. Я крок за кроком розписувала ідею, яка давно жила в моїй голові: як заземлити енергію переміщення за допомогою звичайного річкового кварцу, щоб зробити телепорти дешевими й доступними для кожного мешканця чотирьох королівств. Щоб звичайні люди могли бачити своїх рідних у рідних королівствах, не витрачаючи на це всі статки.

Не кишенькові телепорти для знаті, а стаціонарні портали, які б за секунду долали кілометри. Одна така арка послужила б тисячам життів. 

Тільки от задум цей занадто схожий на казку. Потрібна колосальна, невблаганна потужність, яка б невпинно живила цей перехід, бо чекати підживлення було б довго.

Коли пролунав рятівний дзвінок, що сповіщав про закінчення заняття, я першою гарячково згребла свої речі в сумку. Мені нестерпно хотілося вилетіти з цієї аудиторії раніше, ніж Агнес чи її компанія спробують заступити мені дорогу своїми запитальними поглядами.

Я вже майже дійшла до виходу, коли над головою пролунав оксамитовий, надто спокійний голос викладача:

— Адептко Ф’єро, затримайтеся на хвилину.

Я подумки зітхнула, повертаючись до викладача. Поки останні адепти ліниво покидали аудиторію, кидаючи на мене косі погляди, Раян спокійно збирав папери на своєму столі. Коли двері за останнім студентом зачинилися, він витягнув із шухляди акуратно перев'язаний шкіряною стрічкою сувій і протягнув його мені.

— Ви вчора пропустили важливе практичне заняття, Кайє, — м'яко промовив він, уперше опустивши офіційне «адептко». — Тут повний конспект лекції та схеми заземлення накопичувачів, які ми розбирали. Раджу вивчити до завтра.

— Дякую, магістре, — я з щирою вдячністю прийняла сувій, притискаючи його до грудей, наче якийсь щит.