Розділ 14

Спалах порталу повернув мене назад на академічне подвірʼя. 

Я досі тримала спину рівно, але це була остання лінія моєї оборони. Пам'ять затято повертала мене туди, де я, зціпивши зуби і задихаючись від болю, прощалася з королем. Я прагнула втекти, натомість змушена була підкоритися його волі й виконати наказ.

Ступивши кілька кроків порожнім садом, я опинилася біля тих самих балакучих дверей, що вели до усамітнення, як вони пообіцяли. Мені було байдуже до їхніх загадок, мені просто потрібно було сховатися від усього світу. Зачинитися й нарешті дати волю цьому дурному, принизливому болю.

Дерев'яне обличчя на дверях ліниво кліпнуло, розглядаючи мою зелену академічну спідницю й розпухлі, повні очі стриманих сліз.

— О, дивіться, хто повернувся, — проскрипіли двері, і на їхньому вирізьбленому обличчі з'явилася глузлива гримаса. — Наша Небажана… відтепер Королева знову тут…

Я зглитнула і розвернулася. Плітки… всі обожнюють плітки. І про мене ці плітки дійшли аж до дверей. 

Я вже хотіла піти у бік академії, знайти там хоча б декілька хвилин у тиші. Та раптом із боку саду донеслися жваві голоси. Хтось голосно сміявся, кроки швидко наближалися, і я впала в справжню паніку. Якщо вони зараз побачать мене в такому стані — Королеву Ембрії, розмазану сльозами, з червоними очима — це буде кінець. Мені було потрібно всього кілька хвилин усамітнення, хоча б крихітний сховок, щоб прийти у себе. Я не можу показувати вразливість. 

— Ну ж бо, моє дорогеньке дитя, — раптом тихіше продовжували двері, і їхні вирізьблені губи розтяглися в якійсь химерній, майже співчутливій посмішці. — Скажи мені щось нове, радісне чи безпросвітно сумне, а я натомість пропущу тебе всередину й подарую спокій.

Голоси в саду стали ще ближчими. Я вже могла розрізнити окремі слова. У відчаї, втрачаючи будь-який контроль над собою, я схилилася до самих дверей і гарячково прошепотіла найстрашнішу, найболючішу правду свого життя:

— Мій чоловік мені зраджує, — в горлі відчула грудку болю. 

Кроки залунали зовсім поруч, за кущем… вони вже близько. Надто близько. Тіні адептів уже почали видовжуватися на кам'яній підлозі, наближаючись до мене.

Двері на мить замовкли, наче перетравлювали почуте, а потім глухо відповіли:

— Що ж... це безперечно сумно, моя люба, але, на жаль, зовсім не ново для цього світу.

Я заплющила очі, готова розплакатися прямо тут, але в цей же момент почувлося важке клацання замка. Двері плавно, без жодного скрипу прочинилися всередину, запрошуючи мене сховатися.

Я без жодних роздумів зробила крок уперед, переступаючи поріг, і в ту ж секунду, коли заходила, почула над головою тихий, скрипучий шепіт дверей. Цього разу в їхньому голосі не було жодної краплі звичного знущання:

— Знаєш, Небажана Королево... Якщо двері відчинені — в них завжди можуть зайти двоє. Подумай про це на дозвіллі.

Я не встигла осмислити ці дивні слова. Обернувшись, встигла побачити, як компанія адептів вивертає з-за рогу, і тіні перших студентів уже майже торкнулися мого порогу. Але двері з гучним клацанням зачинилися прямо перед їхніми носами, відрізаючи мене від зовнішнього світу й залишаючи в рятівній тиші кімнати.

Я сповзла по зачинених дверях альтанки на підлогу, нарешті дозволивши гарячим сльозам, які так довго випалювали мені груди, хлинути з очей. Тут, у глухій тиші мого маленького прихистку, хоч і тимчасового, мені більше не потрібно було вдавати безтурботну королеву.

Перед очима досі стояло обличчя тієї вродливої жінки, яка так упевнено вбігла до їдальні й назвала мого чоловіка на ім’я. «Я так рада тебе бачити». Ці слова крутилися в голові, наче гострі леза, розрізаючи серце на шматки. Кожен її жест, кожна сльоза свідчили про те, що між ними було щось справжнє. І, можливо, є досі.

— Чому?.. — прошепотіла я в порожнечу, задихаючись від тупого, принизливого болю. — Чому ти так учинив зі мною, Девіане?

Усередині все стискалося від образу крижаного Короля Вогню, який так легко грався моїми почуттями. Він дорікав мені не довірою, карав за втечу, тримав на відстані, поки сам ховав у шафі такі брудні секрети. А найгіршим було усвідомлення власної беззахисності перед ним. Адже я кохала його. Попри все. Я була готова віддатись йому ще в нашу першу ніч, чекала його в тій холодній палацовій спальні, сподіваючись на бодай якесь диво. А він просто не з'явився. Не з'явився, тому що його серце і ліжко — належали іншій?

Я обхопила себе руками за плечі, намагаючись вгамувати шалене тремтіння, але біль від зради ставав тільки сильнішим, переростаючи в глухий, некерований гнів.

Раптом повітря навколо мене змінилося.

Я замерла, перестаючи плакати й прислухаючись до власних відчуттів. Підлога під моїми босими ногами дивно здригнулася. Старі кам’яні плити альтанки наче завібрирували, але це не було схоже на звичайне коливання моєї рідної стихії землі. Це був дивний, чужорідний сплеск магії — потужний, темний і водночас неймовірно привабливий.

Він прокотився моїм тілом, наче тепла хвиля, але замість спокою приніс із собою щось зовсім інше. Ця сила не намагалася мене підкорити. Вона наче м’яко, але наполегливо підштовхувала мене до чогось. Наче шепотіла прямо в кров, підживлюючись моєю люттю та образою на Девіана. Вона кликала мене випустити свій гнів назовні, прокинутися, перестати бути жертвою.

Я вдихнула повітря, не в силах поворухнутися від шоку. Я розуміла, що це за магія. Мої емоції дали слабину і на жаль я не змогла їх втамувати. І мене це лякало і водночас заворожувало.