Розділ 13

Він упевнено вів мене крізь залу, і я фізично відчувала важкість його долоні, яка міцно стискала мої пальці. Ми проходили повз гостей, які проводжали нас довгими, зацікавленими поглядами, але Девіан більше ні на кого не звертав уваги. Для нього ця вечірка була закінчена тієї ж миті, коли він підвівся з дивана.

Ми вишли в тихий, прохолодний коридор палацу. Кроки лунко відбивалися від мармурової підлоги, а шлейф моєї синьої сукні тихо шелестів услід. Девіан мовчав, але його хватка не слабшала ні на секунду, наче він боявся, що я знову розчинюся в повітрі, варто йому лише розімкнути пальці. Мій мозок починав яснішати і я врешті розуміла, що відбулося на тій вечірці. 

Девіан зупинився точно біля дверей моєї спальні.

Тут, у напівтемряві порожнього коридору, його постать здавалася ще масивнішою і загрозливішою. Девіан повільно відпустив мою руку, і я мимоволі відчула раптову прохолоду на шкірі. Він повернувся до мене, випростався і подивився згори донизу.

— Я не хотів би, щоб моя королева знову зникала, не попрощавшись, — промовив він низьким, тихим голосом, у якому не залишилося й сліду від колишньої іронії.

Ці слова прозвучали не як прохання і навіть не як докір ображеного чоловіка. Вони пройшли крізь мене наче залізний, незаперечний наказ правителя, який не звик повторювати двічі. Магія його голосу змусила моє серце стиснутися від усвідомлення: що я навіть не зможу вчинити так знову, наче його магія, чи ще якась, не дозволить цього. 

Він ось так просто відпустить мене? Я сподівалася… ох боги… я справді сподівалася на поцілунок, а можливо й щось більше. 

Я затамувала подих, відчуваючи, як усередині знову закипає невизначеність, яка переслідує мене і в академії і разом з вогняним кролем.

Я зробила крок уперед, скорочуючи відстань між нами, підняла підборіддя і подивилася прямо в його привабливо смарагдові очі.

— А я б не хотіла, Ваше Величносте, щоб ви знову з’являлися в академії без попередження, — чітко й твердо відкарбувала я. Можливо на мене досі діє Чернель. Так, це справді він! Бо я б не сказала це при здоровому глузді.

Девіан на мить завмер. Його брови здивовано злетіли вгору, а в погляді миттєво спалахнуло щось схоже на щирий подив. Він був абсолютно ошелешений моєю зухвалістю. Ніхто в цьому королівстві, а тим паче його покірна дружина, не наважувався ставити йому ультиматуми чи вказувати, де і коли з’являтися. Навколо нас запала така густа тиша, що я чула власне прискорене серцебиття.

Він уже відкрив рот, а його ніздрі злегка здригнулися від гніву, що готовий був вирватися назовні, але я не дала йому вставити жодного слова.

Наблизившись майже впритул, так, що поділ моєї сукні торкнувся його штанів, я тихо, майже інтимним шепотом додала:

— Без попередження мене.

Девіан.

Вона зачинила двері прямо перед моїм носом. Срібні зірки на її темно-синьому шлейфі крутнулися у повітрі, мазнули по моїх чоботях і зникли в темряві спальні, залишивши після себе лише легке коливання повітря й тонкий, ледь помітний слід Чернелі.

Я залишився стояти в порожньому коридорі, затиснувши кулаки так, що шкіра на кісточках натягнулася до білизни.

«Без попередження мене».

Її тихий, майже невагомий шепіт досі звучав у моїх вухах, відбиваючись від мармурових стін важкими ударними хвилями. Це не було благанням. Це не було капризом переляканої дівчинки, яку силою висмикнули з її затишного академічного життя.

Це був наказ.

Я заплющив очі, відчуваючи, як глибоко всередині, під самими ребрами, люто пручається моя власна стихія. Вогонь, який зазвичай випалював усе на своєму шляху, який змушував тремтіти все королівство і згинатися в поклоні найзарозуміліших лордів, зараз притих. Магія богів, яка пов'язала нас, завібрирувала відлунням її слів, визнаючи її право диктувати умови.

Все ж я був правий. Ось дар, який подарували нам боги. Ми могли керувати діями один одного. 

Найгіршим було те, що навіть якби я захотів переступити через це, якби захотів завтра знову заявитися в хол академії й силою витягти її звідти на очах у того зухвалого адепта — я б не зміг. Моя сутність затялася, зв'язана її чіткою волею.

Я повільно розвернувся і рушив назад по коридору, але кожен крок давався мені важче, ніж зазвичай.

Кайя Ф’єро. Моя королева.

Я думав, що отримав тиху, покірну дівчину, яка просто чекатиме свого часу, поки я розплутую інтриги навколо Матерії. Кволий паросток землі, який так легко зламати або спалити.

Як же сильно я помилявся.

— Як же сильно ви мене не любите! — промовив я в чисте небо з зірками, яке виднілося крізь вікно.

Кайя. 

Ранок зустрів мене прохолодою і золотавими променями, що пробивалися крізь важкі гардини моєї спальні. Покоївки вже чекали на мене, тримаючи в руках просту адептську форму академії — ту саму зелену спідницю, яку я так просила не забути. Перевдягаючись, я відчувала, як нічні події та п’янкий запах Чернелі остаточно вивітрюються з голови, залишаючи лише тверезий, холодний розум.

Коли я увійшла до малої їдальні, Девіан уже був там. Він сидів на чолі столу, бездоганно вдягнений у свій темний камзол, і ліниво гортав якісь державні папери. Побачивши мене, він відклав документи й підвівся, демонструючи ідеальну, майже неприродну люб’язність.

— Доброго ранку, моя королево. Сподіваюся, ти виспалася, — його голос звучав м’яко, а в зелених очах промайнув ледь помітний відблиск учорашнього азарту. Він особисто відсунув для мене стілець.

— Доброго ранку, Ваша Величносте. Дякую, палацова постіль завжди сприяє гарному відпочинку, — відповіла я з такою ж бездоганною, вихованою усмішкою, сідаючи за стіл.

Слуги миттєво заповнили наші тарілки легким сніданком. Ми перекинулися кількома нейтральними словами про погоду та справи в Ембрії, граючи в цю ідеальну дипломатичну гру, де кожен тримав дистанцію, але поводився підкреслено чемно. На мить мені навіть здалося, що між нами з’явилося якесь хитке порозуміння після нічного випаду. Адже ми обоє відчували: щось змінилося. І я бачила це в його очах.