Розділ 12

Девіан м’яко відсторонив мене від леді, позбавляючи можливості продовжити допит. Він нічого не запитував про нашу розмову, натомість почав упевнено водити мене залою, знайомлячи з різними людьми, які займали ключові посади в королівстві. Я відповідала підкреслено ввічливо, з усіх сил намагаючись тримати нитку розмови й не випадати з реальності.

— Невже справді полюванням на вейнів хтось ще займається? — запитала я суто для підтримки розмови, коли ми зупинилися біля чергового гостя.

Мій співрозмовник, сер Оніон, був очільником охорони природи Ембрії. Вейни — це дивовижні створіння, які зустрічаються лише вночі. Маючи граційне тіло пантери й могутні крила орла, вони були неймовірною рідкістю у всіх чотирьох королівствах. Проте в народі досі жила жорстока легенда: нібито їхня кров здатна зцілити будь-яку хворобу, а м’ясо дарує безумовну удачу. Полювати на них було справжнім варварством, адже вейни — одні з небагатьох магічних істот, наділених високим розумом. Подейкували навіть, що вони здатні духовно комунікувати з обраними людьми.

Та поки сер Оніон щось захоплено розповідав, у моїй голові безупинно крутилися думки про Матерію. Я була права. Мій чоловік відправив мене в Академію зовсім не тому, що змилосердився над моїм бажанням навчатися. У нього був чіткий розрахунок. Але він не присвятив мене у свій план, залишивши грати наосліп.

Сер Оніон щось відповів, але я остаточно втратила зв'язок із його мовою. Девіан, помітивши мою відсутність, невимушено відповів замість мене і легко, однією рукою, спрямував мене в бік затишного диванчика в кутку зали.

Він підійшов до столика, налив у два кришталеві келихи щось міцне й бурштинове, а вільною рукою злегка постукав по оксамитовій оббивці дивана, запрошуючи мене сідати.

— Будеш? — запитав він, підносячи мені келих, коли я опустилася на сидіння.

Я лише заперечно похитала головою. Девіан відставив один келих, а сам сів поруч. Одна його рука ліниво перемістилася на спинку дивана за моєю спиною, а інша тримала напій.

Я дивилася на нього впритул, відчайдушно намагаючись розгадати, що криється за цим ідеальним фасадом.

У цей момент його пальці повільно й неймовірно ніжно пройшлися моїм плечем. Спочатку вони ковзали по невагомій, всипаній блискітками тканині сукні, а потім дісталися оголеної шкіри шиї. Я на мить здригнулася від несподіваного контрасту його гарячих рук, але він і не подумав забрати руку. Його великий палець повільно окреслив мою ключицю.

— Я тобі казав, яка ти гарна сьогодні? — Девіан трохи відкинувся на спинку, і його пальці знову, наче мимовільно, торкнулися шкіри, піднімаючись вище до підборіддя.

Цього разу я знайшла в собі сили не здригнутися зовні, але по тілу зрадницьки пробігли сироти, а внизу живота солодко запульсувало від цих нестерпно повільних дотиків. Магія вогню, що текла в його жилах, зараз наче плавила мою власну оборону.

— Ні, — ледь чутно відповіла я, не зводячи очей з нього.

— Хм, — він ледь помітно нахмурився, вдивляючись у моє обличчя. — Ти знала, що ця сукня — точне віддзеркалення твоїх очей? Настільки ж темних, але водночас повних блискучих зірок. Особливо коли...

Він замовк на півслові й знову торкнувся моєї шкіри. Пульс миттєво пришвидшився. Я досі не знала, що таке справжнє збудження, але мені вистачало одного лише дотику жорстокого короля Ембрії, щоб уся моя гордість випарувалася, залишаючи єдине бажання — притулитися до нього.

Я силою змусила себе переключити думки. Цієї сукні точно не було в моєму колишньому гардеробі, отже, це його подарунок.

Ні, стоп. Не про це я маю думати! Здавалося, під його гіпнотичним поглядом я забуваю про найголовніше.

— Ваша Величносте, — я набрала в легені побільше повітря, намагаючись вдихати не так глибоко. — Ви зараз навмисно намагаєтеся відволікти мою увагу?

Девіан якщо і здивувався моєму питанню, то не подав і виду. Проте йому знадобилося кілька секунд, щоб зібрати докупи свої думки й повернути маску абсолютної незворушності.

— Моя королева хоче поговорити про щось серйозне? — зрештою відповів він з легкою, ледь вловимою іронією в голосі.

— Хочу, — твердо відрізала я.

У той же момент рука Девіана перестала торкатися мого плеча, хоча він так і залишив її лежати на спинці дивана. Він неквапливо взяв свою склянку й зробив повільний ковток, очікуючи на моє продовження.

— Солодкий запах, яким просякнута вся ця кімната... це ж дурман, правильно? — я випросталася й подивилася Королю прямо в очі.

Він не відповів, лише мовчки чекав. Але чого саме він чекав від мене — я не знала.

— Запах дуже схожий на перестиглу черешню, але від звичайної ягоди не буває такого запаморочливого ефекту. Тож навіщо вам використовувати в палаці Чернель?

Я зустрічала її у сховищах лише раз у житті, але того єдиного разу мені вистачило, щоб назавжди закарбувати в пам'яті: чистий розум — це перше, що я маю захищати. Моя стихія землі всередині буквально кричала про небезпеку. Вона розпізнавала отруйні фібри Чернелі, яка непомітно дурманить розум, дарує фальшиву впевненість і безжально розв’язує язики.

Я щосили опиралася її впливу, але з жахом усвідомила, що вже перестала помічати цей приторний аромат. Наче рослина вже вплелася в мої думки, розмиваючи кордони обережності.

— Як думаєш, хто всі ці люди, Кайє? — раптом запитав він, обвівши поглядом залу, і вичікувально вп'явся в мене своїми зеленими очима.

— Ваші помічники, радники... ті, хто служать Королю і королівству, — відповіла я, навіть не змигнувши оком.

— І не тільки… ще тут присутній мій тіньовий двір, — промовив він настільки тихо, що слова про його шпигунів призначалися лише мені. Насолоджуючись моїм миттєвим приголомшенням, Девіан одним ковтком допив міцний напій. — І всі вони — потенційні зрадники. Я не кажу, що вони вже продалися ворогам чи обов'язково зрадять колись у майбутньому. Я лише чітко знаю: у кожного присутнього в цій кімнаті є можливість і мотив зрадити корону.

Корону. Він сказав це так, що стало зрозуміло — він говорить не тільки про себе.