Розділ 11

Я обрала темно-синю сукню. Покоївки мовчки й вправно допомогли мені вдягнути її, поки я подумки заклинала себе не відправлятися в цьому вбранні назад до академії.

Сукня нагадувала нічне небо. Напівпрозора тканина, що огортала плечі й спадала додолу, була всіяна тисячами маленьких блискіток, при кожному моєму русі вони спалахували, наче живі зорі. Корсет м'яко стягував талію, але сукня не мала важкої нижньої спідниці. Для королівського гардероба це було незвично, навіть зухвало, проте без зайвих шарів тканини я почувалася набагато вільнішою і впевненішою. Мої справжні темні пасма тепер вільно лежали на плечах, завершуючи образ.

Констант, який чекав біля дверей, куди мене підвели служниці, тепло всміхнувся і низько вклонився.

— Радий, що Його Величність не може без вас й двох днів провести, — тихо, з легкою добродушною іронією мовив він.

Я лише стримано кивнула, зціпивши пальці за спиною, щоб сховати їхнє тремтіння. Якби ж він знав, що Король притягнув мене сюди не від туги. «Не може провести й двох днів» — звучало як знущання, коли твій чоловік бачив у тобі лише власність. 

Важкі дубові двері повільно відчинилися перед нами. Констант залишився в коридорі, і я зрозуміла, що далі маю йти сама.

Зробила крок уперед, чекаючи побачити залу засідань, довгий стіл, колом розставлені стільці й суворих радників у мантіях. Натомість я опинилася на порожнечі розкішної, залитої м'яким світлом вітальні.

Жодної офіційності. Навколо панувала невимушена, майже інтимна атмосфера залізна для вищого світу Ембрії. Чоловіки в розстебнутих камзолах курили дорогі сигари, випускаючи під стелю кільця сизого диму. Жінки в розкішних декольтованих сукнях ліниво попивали вино з кришталевих келихів, сміючись із чиїхось жартів. Це була не таємна нарада Ради. Це була закрита, приватна вечірка для «своїх».

Щойно я переступила поріг, у кімнаті миттєво притихли. Сміх урвався, розмови стихли, але з облич присутніх не зникли усмішки. Всі оцінюючі погляди схрестилися на мені, вивчаючи нову Королеву. 

Серед цього натовпу я майже одразу вихопила поглядом Девіана. Він сидів у глибокому кріслі, без свого величного камзола, в одній лише білій сорочці з підкоченими рукавами, яка вигідно підкреслювала його міцні плечі. В одній руці він тримав склянку з чимось бурштиновим і міцним, а його смарагдові очі вже дивилися прямо на мене, спалахуючи в напівтемряві кімнати.

Але найбільше мене вразило інше. Щойно двері за мною зачинилися, я відчула густий, дивний запах, який заповнював кожен куточок цієї кімнати. Я завмерла, втягуючи носом повітря. Запах був неймовірно приємним, солодким, аж приторним, і... до болю знайомим.

— А ось і наша мандрівниця, — ліниво промовив Девіан, підводячись із крісла, і крижаний тон його голосу зовсім не в’язався з тим солодким ароматом, що витав навколо.

Він підійшов упритул, і його долоня звично, лягла на мою талію, притискаючи до себе. Він завжди так робив на людях. Демонстративно, щоб показати всім присутнім, що я належу йому.

А я не хотіла заперечувати, бо це єдина ніжність від нього. 

— Її Величність Кайя Ф’єро, — промовив він, на мить глянувши на мене згори донизу. — Моя дружина. Моя королева.

— Ми чудово знаємо, хто вона така, Ваша Величносте, — прямо перед нами опинилася жінка поважного віку. Її красивий темно-шоколадний відтінок шкіри та темні очі вигідно підкреслювала білосніжна сукня. Голос жінки звучав наче й формально, але в ньому відчувалася тонка шляхетна іронія. — Ми всі уважно дивилися відбір.

— Гадаю, вона нікуди не втече, якщо ви нарешті відпустите її бодай на крок, — з правого боку з’явилася інша жінка, граційно погойдуючи келихом. Вона була повною протилежністю. Порцеляново-світла шкіра, витончені вузькі очі кольору темного бурштину та гладке чорне волосся, що миттєво привертали до неї увагу.

— Ваша Величносте, ми ж просто хочемо трохи попліткувати, — з бездоганною посмішкою запевнила його перша леді.

— Кайє, — я так і не зрозуміла, чи було це запитанням, чи просто сухим наказом з його вуст. — Це леді Данрі та леді Лі. Вони відповідають за фінанси та освіту нашого королівства. Твої прямі піддані.

Це все ж було представленням. Девіан підійшов лише для того, щоб знову мене покинути. Чомусь мені здалося, що він навмисно розіграв цю сцену: хотів іще раз нагадати, як безглуздо я втекла до академії без жодного прощання. Це була його витончена помста.

— Сподіваюся, ти не збираєшся одразу просити у королеви коштів на нову академію? — з усмішкою звернулася до подруги леді Данрі.

Девіан зник так швидко, що я вловила лише момент, коли його гарячі пальці зісковзнули з моєї талії. Його миттєво оточили інші чоловіки, втягуючи у свої розмови. Король лише обернувся на секунду й відсалютував мені кришталевим келихом. Немов говорячи: удачі. 

— О ні, фінанси ми обговорюватимемо точно поза цими стінами, — відмахнулася леді Лі, і її розкосі очі раптом стали серйозними. — Зараз я хочу поговорити про те, що створене для влади, а не для покори.

Я розгублено дивилася на неї, не в силах збагнути прихований зміст цих слів. Девіан тепер відійшов на задній план — як фізично, розчинившись у натовпі, так і в моїх думках.

— Про що ви? — нахмурилася я.

Дві леді красномовно переглянулися. Цей короткий погляд видав їх: вони точно знали щось, чого не знала я. А якщо знали вони, то мій чоловік і поготів. Проте випитати правду в них зараз здавалося набагато легшим завданням, ніж намагатися витягнути бодай слово з того, хто так майстерно плете інтриги навколо власної дружини.

— Про що ви говорите? — знову запитала я, ледь упізнавши свій власний, раптово охриплий голос.

Цей солодкий запах знову наздогнав мене. Він тонкими пальцями торкався думок, позбавляючи здатності тверезо мислити. Джерело було не в напоях і не в наїдках, аромат панував повсюди, розчинений у повітрі, замурований у старовинні стіни, підхоплений золотим блиском люстр.

Дивно, але цей запах дарував мені дике, майже ілюзорне відчуття впевненості. Гостре й небезпечне. Проте я знала: надмірна впевненість лише засліплює, змушуючи зробити фатальний крок прямо в розставлену пастку