Розділ 10

Ми зникли в спалаху телепорту й миттєво опинилися в моїй спальні в палаці Ембрії. Тут усе лежало точно так само, як і в останній день, коли я покидала ці стіни. Ті самі розкішні, але холодні меблі, той самий запах дорогого дерева й самотності.

— Тебе зберуть на приватну зустріч, — Девіан нарешті відпустив моє зап’ястя, на якому залишився легкий червоний слід від його пальців.

Він ліниво оглянув кімнату, наче перевіряв, чи нічого не змінилося за час моєї відсутності, а потім підійшов до великого дзеркала й розвернувся до нього спиною, спершись на раму.

— Одягни щось менш... — він зробив коротку паузу, знову кинувши промовистий погляд на мої подерті панчохи. — Щось інше. Щоб ніхто не відволікався на твої гарні ноги.

— Гарні? — я машинально повторила це слово, здивовано глянувши на нього. Від Девіана Фʼєро очікуєш таємниць, наказів чи недомовок, але аж ніяк не сумнівних компліментів.

— Ти й без мене знаєш, що вони гарні, — байдуже кинув він, миттєво відвівши погляд, і зробив крок у бік дверей.

— Ваша Величносте! — гукнула я йому в спину, змушуючи себе нарешті зібрати до купи всю свою злість. — Я не збиралася розкривати нікому таємницю, хто я така.

У моєму голосі чітко прозвучав докір. Так, саме він. Девіан безцеремонно вліз у моє єдине безпечне місце, у моє нове життя. Він мав би хоча б попередити мене про свій приїзд до академії! І точно не мав права оголошувати на весь хол, ким я є насправді. Він створив мені стільки проблем, що я й уявити не могла, як тепер повертатися на навчання.

— Цікаво, — Девіан зупинився біля самого виходу й нахмурився, розвертаючись до мене. — А як ти тоді хотіла виконувати обов’язки королеви? Що б ти казала адептам і викладачам, коли раптово зникатимеш, і вночі тебе не буде в гуртожитку?

Вночі? Не потрібно бути детективом, щоб зрозуміли, на що саме він натякає. Шлюбна магія, яка пов'язала нас, вимагала нашої присутності. Але ж у нашу першу ніч він навіть не з'явився!

— Я б щось вигадала, — промовила я тихо, але мій голос прозвучав не надто впевнено навіть для мене самої.

Насправді я наївно вважала, що взагалі не знадоблюся Девіану. Думала, він відіслав мене в Академію прагнучи позбутися моєї присутності, аби я не заважала його спокою у палаці.

Але що, як у нього зовсім інший план? У цього чоловіка завжди є прихований мотив.

Девіан лише тихо, майже беззвучно засміявся, і від цього звуку по моїй спині пробігли сироти.

— Навряд чи... Ти б не змогла дати адептам переконливу відповідь, де пропадаєш. А повір, у такому віці допитливість надто сильна. Тож довго ти б не протрималася, — сказав Девіан наостанок і торкнувся дверної клямки. — Вважай, що я зробив тобі послугу.

Не те щоб він говорив раніше зі мною лагідно чи мило. Але принаймні він не робив вигляду, що мої слова — це пустий звук. Його аргументи були залізними, і саме ця його зарозумілість дратувала мене найбільше. Хоча глибоко всередині я була з ним згодна: я справді не все продумала.

— Ви на мене сердитесь за щось? — питання вирвалося з моїх вуст швидше, ніж я встигла його обдумати й зупинити.

Він не спілкувався зі мною як із дружиною. Його серце було наглухо закрите від мене. Девіан торкався моєї руки, але абсолютно забував, що в мене також є серце. І, зрештою, я теж хотіла відчути щось більше, ніж просто сухе звертання «моя королево». Я хотіла відчути щось по-справжньому. Хотіла, щоб він бодай удав, що я йому подобаюсь.

Девіан зупинився, а потім повільно розвернувся. Він глянув на мене з таким виразом, наче я мала сама все збагнути без зайвих слів.

— Ні, моя королево, — спокійно відповів він, але його погляд повільно ковзнув по мені, а сам він зробив кілька кроків назад, підходячи майже впритул.

Він дивився не в мої очі, а кудись трохи вище — на моє світле волосся. А потім його рука плавно піднялася. Я заворожено дивилася на нього, не в силах передбачити його наступних дій, і несвідомо затамувала подих.

Девіан акуратним рухом висмикнув із моєї зачіски шпильку, той самий артефакт, який слугував для зміни кольору волосся. Без магічної підтримки мої рідні, темні пасма м’якою хвилею скотилися по плечах, миттєво повертаючи справжній вигляд.

— А ти, Кайє, всім задоволена? — тихо запитав він. Я навіть не одразу вловила прихований зміст його слів.

Він надто рідко стояв настільки близько до мене, коли ми залишалися вдвох. Власне, це взагалі був перший раз після нашого весілля, коли ми опинилися замкненими в одній кімнаті.

Я нарешті судомно видихнула, але так і не змогла вичавити з себе жодного слова. Девіан ледь помітно смикнув бровою. Моє заціпеніле мовчання і було найчеснішою відповіддю. А його попередня відповідь була очевидною брехнею. Він сердився.

Девіан врешті розвернувся і цього разу дійсно пішов, закривши за собою важкі двері.

Він залишив мене наодинці з глухим відлунням своїх слів. Це було жорстоке нагадування про те, хто я така і що мені ніколи не вдасться приховати свою суть. Мене до нестями лякало те, що буде завтра в академії, коли доведеться повернутися і зустрітися з косим поглядами адептів.

Але ще більше лякала абсолютна невідомість сьогоднішнього вечора.