Розділ 9

В голові крутилося безліч думок, але я не могла опанувати жодної з них.

Здавалося, він змінився з нашої минулої зустрічі. Густе каштанове волосся, гострі вилиці, що відкидали легку тінь, — його профіль був ідеальним і застиглим, наче висіченим із каменю.

— На Короля я перший дивитись! — раптом проштовхнувся хтось збоку, безцеремонно зачепивши мене плечем.

— Короля? — Найджел позаду мене, здавалося, геть закляк. Його зазвичай зухвалий голос став тихим і пригніченим. — Король Ембрії…

Ніхто навколо не намагався пройти умовну межу, яку вони й самі створили. Усі лише витріщалися на гостя, наче побачили якусь небачену диковинку. У цьому натовпі ніхто навіть не помітив, що поруч із ним стоїть ректор. Сміт був трохи нижчим за мого чоловіка, і вся його велична постава зараз губилася в тіні правителя Вогню.

Я ступила крок назад. Серце шалено закалатало у грудях. Потім ще один крок.

Але мої очі все одно були прикуті до нього. До короля Ембрії  за сумісництвом мого чоловіка. Що Девіан тут робить? Прийшов за мною? Чи йому просто захотілося поговорити з ректором? Так, у нього точно мають бути якісь державні справи з ректором! Я йому не потрібна. І цього разу я була б неймовірно рада, якби це виявилося правдою.

Наче почувши мої відчайдушні думки, Девіан повільно обернувся. Його смарагдові очі почали сканувати натовп, вишукуючи мене серед сотень облич.

— Вийди ж до нас, — мовив він гучно на весь хол, карбуючи кожне слово. А потім, коли між нами запала мертва тиша, ледь помітно всміхнувся і майже шепотом додав: — Моя королево.

Моя королево…

Ці два останні слова прозвучали як смертний вирок моїй свободі. Хоча він вимовив їх майже пошепки, у тиші занімілого холу вони відбилися від кам’яних стін гучною луною.

Серце глухо забилося всередині. Він сказав це. Сказав. Але ж я не мала зараз його слухатися. Він навіть не бачив мене. Його очі хаотично бігали між адептами, чиї спини надійно закривали мене від королівського погляду.

Але мої ноги відмовилися слухати розум.

Адепти навколо почали озиратися, перешіптуючись і шукаючи поглядами ту саму таємничу «королеву». Ніхто не дивився на мене — звичайну дівчину в зеленій спідниці факультету Землі.

Я не знала чому, але я ступила крок уперед, потім ще один, зрадницьки покидаючи свій сховок у натовпі. І Девіан нарешті побачив мене. Він повільно обвів мене поглядом з голови до ніг, на мить затримавшись на моєму тепер світлому волоссі, а потім його погляд упав донизу.

Мої панчохи були подертими після втечі крізь зарості саду, але точно не настільки, щоб король так довго й безцеремонно їх розглядав.

— Здається, коли я тут вчився, спідниці у дівчат були довшими, — Девіан знову обвів поглядом мої ноги, які продовжували слухняно крокувати до нього.

Я не могла опиратися його словам. І я не знала чому це відбувається. Розум кричав бігти назад, а тіло слухалося його наказу. 

— Ми не змінювали форми, Ваша Величносте, — поспіхом промовив ректор. Він, здається, нервував. Але точно не так сильно, як я.

Я зараз була наче натягнута струна, яка ось-ось лусне з гучним дзвоном. Я майже не бачила адептів навколо, але виразно чула їх. Чула їхнє шоковане, гарячкове перешіптування. Я так довго боялася, що видам своє походження через артефакт, який не встигне змінити моє волосся чи через занадто довгі роздуми перед кожною реплікою. Але ні. Він одним махом зірвав із мене маску, не залишивши жодного шансу на порятунок. Він зробив це… Мій король.

Девіан стояв весь такий бездоганний і величний у своїх багатих шатах, і нещадно випалював мене поглядом. В його очах не було ні краплі ніжності. Там палахкотіла чиста, концентрована лють. Він був розлючений на мене.

Хоча злитися мала я! Я мала б зараз розвернутися й тікати звідси щосили. Натомість я сама йшла йому до рук, власноруч руйнуючи все, що так важко намагалася створити.

Він руйнував мене одним своїи прибуттям сюди...

— Дуже радий бачити, моя королево, — він знову повторив це підкреслено голосно, а потім перехопив мою руку і майже ніжно торкнувся губами тильного боку долоні.

Позаду мене прокотилася нова хвиля приголомшеного шепоту. Я боялася навіть озирнутися, щоб не зустрітися поглядом із Найджелом чи кимось іншим.

— Завтра після сніданку, я поверну вам Кайю, ректоре Сміт, — невимушено кинув Девіан, але його пальці миттєво змістилися вище, залізною хваткою перехоплюючи моє зап’ястя.

— Що це означає? — я сіпнулася назад, намагаючись скинути його важку долоню. Його самовпевненість межувала з безумством. Куди він збирався мене вести, навіть не запитавши моєї згоди?

— Звісно, — ректор, здається, аж полегшено видихнув, дізнавшись, що егоїстичний правитель Ембрії не затримається в його стінах надовго. Сміт ще просто не знав про ту сутичку, яку ми щойно вчотирьох влаштували в королівському саду. — У королеви Ембрії є обов’язки, які насамперед потрібно виконувати. А до всього іншого…

— Я допоможу їй заповнити пропуски, — Девіан тонко усміхнувся, безжально перебивши ректора, на чиєму обличчі миттєво відбилося невдоволення.

Тінь їхнього минулого протистояння зараз була останньою річчю, яка мене обходила.

Допоможе? Мені? Коли це вогонь допомагав дереву? Він міг його тільки спалити.

Точно так, як він спалив мою таємницю. Він завжди діяв лише у власних інтересах, безжально переступаючи через кожного, хто опинявся поруч.

Небажана королева. Ось хто я для нього…

Він не шукатиме моєї прихильності. Не стане перепрошувати за те, що вщент зруйнував мої надії на спокійне життя в цих стінах. Він просто прийде й забере те, що вважає своєю власністю.

А я чомусь не можу опиратися. Наче є сила, яка заставляє мене виконувати те, що він скаже.

— Обов’язки королеви, — Девіан плавно дістав із кишені невеликий артефакт телепортації, що вже починав іскрити магією. — Насамперед і передусім.