Розділ 8

— Бу! — вигукнув Найджел просто мені біля вуха, і я підскочила на місці, ледь не врізавшись головою у невидиме склепіння.

— Найджеле! Ти божевільний! — серце мало не вискочило з грудей. У цій тиші мій власний крик здався справжнім вибухом.

— Ну, зате я тепер точно знаю, що ти не привид, — розсміявся він десь зовсім поруч. Судячи з голосу, він абсолютно не переймався нашою ситуацією. — Знаєш, у темряві твій голос звучить ще більш аристократично. Навіть коли ти намагаєшся лаятися.

Я важко дихала, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Мої очі поступово звикали до мороку. Абсолютна чорнота почала розпадатися на відтінки сірого: я побачила нечіткий обрис високої постаті Найджела та далеку, ледь вловиму лінію стіни навпроти.

— Як думаєш, де ми? — прошепотіла я, обережно ступаючи вперед. Ноги торкалися чогось твердого й гладкого, наче відшліфоване каміння.

— Варіантів небагато, — він почухав потилицю, я побачила рух його тіні. — Або це секретна винна комора ректора, і тоді нам пощастило, або це забута темниця для адептів, які прогулювали історію. Гадаю останніх зазвичай не годують, тож сподіваємося на вино.

Я проігнорувала його жарт і підійшла до стіни. Камінь під пальцями був сухим і дивно теплим. Я почала повільно вести долонею по шорсткій поверхні, шукаючи хоч якийсь виступ чи заглибину.

— Тут мають бути двері, — наполягала, але не надто впевнено. — Вони ж точно десь мають бути…

— У цій академії навіть здоровий глузд може випаруватися, — озвався Найджел, теж примацуючись до стін десь праворуч від мене. — О! Здається, я щось знайшов... А ні, це просто тріщина.

Раптом мої пальці торкнулися чогось гладкого й холодного, наче вкраплення металу чи кристалу в камінь. Тільки-но я натиснула сильніше, під моєю долонею пробігла яскрава іскра.

Кімнату на мить залило примарним смарагдовим світлом. Я побачила пил у повітрі, високі арки над головою і здивоване обличчя Найджела, яке тут же зникло, коли спалах згас.

— Ого... — Найджел завмер. — Це була ти?

— Здається, так. Тут щось є в стіні.

— А ну, повтори! — у його голосі з’явився неабиякий азарт.

Я знову знайшла ту саму точку і натиснула. Смарагдове світло знову спалахнуло, цього разу затримавшись на секунду довше. Воно наче пульсувало в такт моєму серцю, висвічуючи на стіні дивні руни, що спліталися в малюнок дерева.

— Ніхріна собі, — голос Найджела змінився, — я, звісно, люблю пригоди, але здається, ми щойно постукали у двері, які краще було б залишити зачиненими. Повтори ще раз, треба роздивитися той символ зверху.

Найджел підійшов ближче, і я відчула тепло його плеча поруч. Він теж почав обмацувати стіну, його пальці нетерпляче перебирали шорстке каміння.

— Ну, якщо ми зараз розбудимо якогось стародавнього духа, скажеш йому, що ти — моя асистентка, а я тут просто проходив мимо у пошуках бібліотеки, — прошепотів він, не полишаючи спроб знайти активуючий елемент. — Духи люблять бібліотекарів, вони тихі.

Раптом під його долонею камінь відгукнувся. Але не зеленим, як у мене. Стіна спалахнула яскравим, глибоким синім кольором. Світло вихопило з темряви складні візерунки, що закручувалися у формі гігантської краплі води, яка пульсувала магічним сяйвом. На мить, коли ми одночасно торкнулися стіни, уся зала стала видимою: ми стояли у вузькому кам'яному переході, поцяткованому символами двох стихій.

Я мимоволі зойкнула, відступаючи на крок.

Найджел замовк. Його рука завмерла на стіні, а в синіх відблисках я побачила його обличчя: він був шокований, можливо, навіть наляканий, але в глибині його очей спалахнув той самий азарт, який зазвичай штовхає людей на безумства.

— Ого, — нарешті видавив він, повертаючи свій звичний тон. — Здається, стіна оцінила мій манікюр більше за твій. Синій однозначно краще. 

Але я його майже не чула. У ту мить, коли синій і зелений кольори змішалися в повітрі, я відчула щось дивно знайоме, що заставило мої внутрішні органи стиснутися від жаху. Це був не відголосок землі чи води. Це було щось третє. Те саме відчуття, яке жевріло в мені самій — те, що я заприсяглася поховати глибоко всередині, ніколи не використовувати й навіть не згадувати. 

Найджел, не помічаючи мого стану, знову і знову торкався стіни, бавлячись із синім сяйвом, наче дитина. Кожен спалах висвітлював його азартний профіль, але він стояв трохи віддалік, не дістаючи до мене.

— Найджеле, досить, — мій голос здригнувся. — Я хочу піти звідси. Зараз же.

Він коротко розсміявся, навіть не озирнувшись.

— Ти що, здуріла? Це ж справжні веселощі! Ми знайшли те, чого можливо не бачив жоден адепт за сотню років! Ти тільки подивися на ці знаки...

— Шукаємо вихід, — відрізала я.

І в ту ж мить, наче відчувши мій намір, перед нами знову з'явилися двері. Ті самі старі, оббиті деревом двері, крізь які ми забігли. Вони виникли просто з повітря, на місці глухої стіни.

Ми без роздумів кинулися до них і буквально вивалилися на свіже повітря, у прохолоду саду. Сонце на мить засліпило мене. Я озирнулася: двері зникли, залишивши по собі лише стіну, щільно затягнуту розрослим плющем.

Найджел стояв поруч і обтрушував свою сіру форму.

— Що це, в біса, було? — запитав він, і в його голосі вперше за день не було ні краплі сарказму.

Я витерла холодний піт із чола, намагаючись не думати про те, що відчула там, у темряві.

— Не знаю, — відповіла я, хоча серце все ще калатало. — Але навряд чи нам варто це знати. Краще триматися від цього місця якомога далі.

Наші погляди пересіклися. У тиші саду ми обоє розуміли — я збрехала. Ми обоє до болю хотіли знати, що там приховано. Але зараз у нас була інша реальність: дзвін на заняття, який щойно пролунав десь далеко в корпусі.

— Нам варто йти на лекцію, — кинула я, першою рушаючи в бік академії.

— Так, — відгукнувся він, наздоганяючи мене. — Але не думай, що я про це забуду, Геліє. Таке не забувається.

Він запамʼятав як мене звати. Він врятував мене. Для чого це все?