Розділ 6.2

— Гарна казочка, магістерко Вальмонт, — голос Торрена-молодшого був низьким і трохи захриплим. — І ми всі її чудово знаємо. Але всередині корони не все так щасливо, як у легендах. 

Він поглянув на мене, і в його очах я побачила щось схоже на солідарність ув’язнених.

Та ні, мені здалося. Ми вперше бачимося. Він точно не знає хто я. 

— Ви, наприклад, розповідали адептам про «чистоту зв'язку»? — Торрен криво усміхнувся і позіхнув. — Про те, що королі стихій після обряду не можуть ділити ложе з іншими жінками, окрім своєї обраної Богом королеви? Магія просто випалює їх зсередини за зраду. А ось жінки... жінки вільніші. Їхня магія гнучкіша. Вони можуть шукати розради деінде, і корона їх не покарає.

Зала завмерла. Це була заборонена тема, про яку не писали в підручниках. Про це не знав ніхто.

Я навіть не стрималася і відкрила рота та швидко його закрила, бо погляд Торрена знову пересікся з моїм. 

— Корона — це золота клітка, яка замикає тебе на ключ, — додав Торрен, знову схиляючись над столом. — І цей ключ часто знаходиться в руках Бога, якому наплювати на почуття. Егоїстично… дуже егоїстично…

Магістерка Вальмонт стиснула губи.

— Ваша прямолінійність, як завжди, межує з державною зрадою, адепте Гурон. 

Я дивилася на Торрена і відчувала, як у грудях холоне. Якщо він правий... якщо Девіан тепер зв'язаний зі мною не просто шлюбом, а самою магією богів, то моя «втеча», назвемо так моє незавершене прощання, стала для нього не просто образою.

Та все ж у нашу шлюбну ніч він не зʼявився. Він міг провести її з іншою. Ця думка боляче обпекла зсередини. Торрен може й знати, які стосунки у його батька з обраницею, але це не означає, що у всіх так. Правда ж?

Та правда в тому, що я не знала в чому більше хочу себе переконати. В тому, що Девіан вірний мені, чи в тому, що йому байдуже до мене. 

— Егоїстично відсилати Королів пʼятдесят років служити короні, — магістерка на мій подив продовжила тему Гурона. — А ще егоїстичніше забирати їх від сімʼї, якій вони більше не приділятимуть уваги. Та все ж цей час варто використати з користю.

Ось наче вона підтримала його бачення, але й водночас присоромила. Ось що за стихія вода. Настільки гарно вливати слова, що ти не розумієш на чиєму боці ця стихія.

Магістерка глянула знову на Торрена-молодшого, але він лише ліниво вмостився на руку і дивився на неї з напіввідкритими очима.

Я слухала магістерку, не відриваючи очей. Торрен більше не дивився в мій бік. Він схоже знову заснув. Та ще й почав хропіти. Коли корони над нашими партами зникли і нас відпустили, першим вибіг Найджел, миттєво опинившись в оточенні дівчат, які, здавалося, тільки й чекали на його увагу. Що ж, його легковажність таки знайшла вдячну публіку. Це видовище викликало в мене мимовільну, ледь помітну усмішку

Я йшла сама, намагаючись впорядкувати хаос у душі. І цей хаос називався — Девіан. Цікаво, чи відчув він полегшення, коли я використала телепорт і відправилася в академію? Чи, можливо, моє ім'я так само тривожить його пам'ять, як його образ — мою? Я шукала відповідь у порожнечі, не знаючи, коли доля знову зведе наші шляхи

В коридорі адепти почали ділитися на факультети, мені ж потрібно було стати до зеленої групи адептів, зараз мало бути заняття з артефакторики. З Раяном Фіцбіном. Таємним магістром з приємною усмішкою.

Та не встигла я встати до них, як з обох боків зʼявилися дві постаті.

— Здається, Гелія, так? — першим озвався кремезний адепт. Марк. — Та, що має знайоме обличчя.

Марк володів вогнем, про це свідчила його форма. Червона, наче той вогонь. Він з Ембрії. З королівства в якому я королева, нехай і не бажана.

Це усвідомлення змусило мене мимоволі випрямити спину. Я підняла підборіддя і ледь помітно смикнула бровою, даючи зрозуміти, що чекаю на продовження.

— Якось ти не гарно вчинила з нашою графинею, — промовив з іншого боку Лок. Мені довелося розвернутися до нього, опинившись у пастці між ними.

— Невже графиня не може сама висловити невдоволення? — мій голос звучав рівно, хоча серце вистукувало тривожний ритм.

Вони прийшли захищати свою подругу? Це було б смішно, якби не те, як швидко вони почали діяти. Марк і Лок професійно перекрили мені шлях до адептів землі й, міцно схопивши під лікті, почали виштовхувати в бічний коридор, що вів до виходу з корпусу.

Я спробувала вирватися, закликаючи свою магію. Хотіла відчути звичний відгук землі, хотіла, щоб каміння під нашими ногами здригнулося... але всередині була пустка. Моя сила наче натрапила на глуху стіну.

— Навіть не намагайся, — процідив Марк, помітивши мої зусилля. Він ледь помітно підняв руку, на якій був одягнений тьмяний металевий браслет. — Артефакт пригнічення сили діє безвідмовно. Ти тепер звичайна дівчина.

— Ми просто хочемо дати тобі урок, — додав Лок, і в його очах блиснуло щось недобре. — Лише обмовитися кількома словами. 

Вони вивели мене на порожній ґанок, подалі від очей магістрів та адептів. Безпорадність накрила мене холодною хвилею. Я опинилася у пастці між двома магами. Браслет Марка крижаними оковами пригнічував наші сили, проте його фізична перевага була незаперечною, а Лок, що чатував поруч із приборканими вітрами, не залишав шансу на втечу.

У нападі відчаю я подумки сягнула глибше, за межі дозволеного. Там, де дрімала моя рідна стихія, ворухнулося дещо чуже, що не належало мені по праву, але було готове відгукнутися.

На мить я відчула цей небезпечний поклик, але миттєво обірвала зв'язок, вириваючи себе з марева.

«Ні, — відлунало в моїй голові. — Я ніколи не стану тією, хто використовує таке».

— Гей, ви, двоє вилупків! — раптом прогримів позаду чийсь голос.

Звук здався мені примарно знайомим, але крижане заціпеніння не давало впізнати рятівника. Серце збилося з ритму, завмираючи від невідомості.