Розділ 5

Я не очікувала, що нас поселять в окремі покої, але й подумати не могла, що в одній кімнаті житиме по десятеро дівчат. Та ще й з абсолютно різними стихіями. Поки я розглядала ряди однакових ліжок по пʼять з правого та лівого боку, у голові все ще крутилися ті кольорові смуги навколо кола. Білі — у тих, хто пройшов, чорна — у нещасної Вайнони, і моя... незрозуміла сіра.Ці лінії нагадували код самого артефакту, ніби вони і були тією первісною магією, що живила його. Але яке значення вони несли? Невже Академія так перевіряє наші наміри? Я ніколи не чула, щоб стихії були здатні на таке. Хіба що... це зовсім не стихії, а щось значно могутніше — те, про що нам воліють не розповідати.

Ще на відборі я вдивлялася в обличчя інших адептів, намагаючись знайти хоч краплю того ж сумніву, що гриз мене зсередини. Невже вони вже бачили щось подібне? Чи, можливо, деякий страх перед Академією настільки глибокий, що змушує їх тримати очі заплющеними, а вуста — замкненими?

— Академія хоче, щоб ми дружили не тільки з несумісними стихіями, — промовила дівчина поруч, презирливо оглядаючи сусідок у простих сукнях. І цим самим, відволікаючи мене від думок.

Вона повернулася до мене. І схоже весь цей час говорила зі мною. Це була та сама білявка, яку я підслуховувала в саду по дорозі на відбір.

— Я Елені Торне. Графиня з королівства Аеріс.

Вона була яскравою представницею стихії Повітря. Хоч у кожному королівстві мешкають люди з різними хистами, Аеріс найбільше славився саме вітром. Ембрія, королівство мого чоловіка, належала вогню. В Азуреті панували водні маги, а Георос, де розташувалася академія, споконвіку був домом для магів землі.

— Дуже приємно, — мовила я, прискіпливіше розглядаючи Елені.

Вона була чимось схожа з тією майстринею-викладачкою, яку я бачила на відборі. Окрім світлого волосся та холодних сірих очей, Елені мала чітко окреслене підборіддя та пухкі, хоч і бліді губи. Її срібляста сукня виглядала так, наче була виткана з самого ранкового туману.

— І голос твій мені дуже знайомий, — Елені примружилася, наче намагалася здути невидимий пил з моїх спогадів. — Ти також зі знаті. Можливо, ми бачилися на якомусь балу? Твоя сукня свідчить про владу та неабиякі статки. Нам варто триматися ближче одна до одної, бо ці простолюдини вже скрізь. Ти ж розумієш, про що я?

Вона тонко захихотіла, прикриваючи рот долонею.

Моя темно-зелена сукня, розшита золотими нитками, і справді виглядала занадто розкішно для стін академії. Я б залюбки змінила її на щось менш помітне, але без допомоги служниць розплутати шнурівку було неможливо.

— Можливо, я просто вкрала цю сукню, — я байдуже знизала плечима.

Мені зовсім не хотілося заводити дружбу з настільки зарозумілою особою. До того ж, якщо вона бачила мене на балах у Ембрії як дружину Девіана, моє прикриття розсиплеться швидше, ніж почнуться заняття.

Але мені варто було триматися в тіні, а не відповідати настільки зухвало.

— Ну звісно. Ще й гарне почуття гумору, — Елені фамільярно поплескала мене по плечу. — Ходімо, займемо найкращі місця.

«Найкращі місця» для неї означали ліжка біля вікна. Звісно, стихія вітру потребувала простору.

Якраз два ліжка біля вікна були порожніми, але для Елені цього було не достатньо.

— Гей, ти, — Елені презирливо оглянула дівчину, яка вже розкладала речі. Я впізнала її — Лівія Лор, та сама рудоволоса з вогняного факультету. — Звільни місце. Тут тепер спатиме моя подруга.

— Як цікаво, — протягнула Лівія, не відриваючись від своєї валізи.

— Цікаво буде, коли ти заберешся звідси, — фиркнула графиня.

— Елені... — спробувала я втрутитися, але Лівія мене перебила.

— То примусь мене, — кинула вона виклик, нарешті піднявши голову. — Давай, покажи, на що здатна твоя «шляхетна» магія.

Впізнаю стихію Вогню. Імпульсивна, гаряча, вона не терпить наказів.

— Я графиня, і ти маєш слухатися, простолюдинко!

— Ох, які грізні слова. Що ж ти забула тут, поруч зі мною, графине? — у голосі Лівії чувся відвертий глум. — Чи не здається тобі, що в цих стінах ми всі рівні? Ви з подругою цілком можете влаштуватися і на підлозі. Чи це нижче ваших титулів?

— Нижче мого титулу тільки бруд під моїми черевиками. І, ой, здається, ти і тим брудом, — Елені аж позеленіла від люті. — Я одна з тих, хто має тут найвищий статус!

Повітря навколо Елені почало важчати, а в руках Лівії заіскрилося. Я бачила ледь вловимі вогники під її пальцями — небезпечні іскорки, що готові були перетворитися на пожежу. Якщо це не припинити, вони спопелять кімнату ще до вечері.

— Досить! — я різко ступила між ними, перегороджуючи дорогу. — Елені, дякую за турботу, але я ляжу на ліжку навпроти. Лівія, прийми мої вибачення. Це місце твоє за правом першості.

Я розвернулася і під приголомшені погляди інших дівчат сіла на вільне ліжко. 

— Не варто вибачатися перед простолюдинами, — кинула мені Елені, скрививши губи. — Вони нічого не значать.

Я оглянула кімнату. Решта дівчат мовчали, відводячи очі. Впевнена, тут були і віконтеси, і баронеси, але жодна не наважилася суперечити графині Торне.

— Що ж, — я повільно видихнула, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють. — Тоді я краще теж не буду «нічого значити». Це в тисячу разів краще, ніж мати владу і використовувати її для приниження людей.

Елені заклякла з відкритим ротом. Вона шукала союзницю, а знайшла мене. Я побачила її лютий погляд, але не стала зважати. Під час відбору наречених я чула й бачила гірше. Тоді я мовчала, ковтала образу заради «вищої мети». Але не тепер. Якщо я можу змінити хоч щось у цьому світі, я не дозволю зневазі стати нормою.

Лівія задоволено відкинулася на подушки, а Елені театрально, з драматичним зітханням, вилетіла з кімнати.

— Пішла скаржитися ректорові, — хмикнула Лівія. — Попутного вітру, графине.

Хтось із дівчат весело хихикнув, і кімната нарешті ожила. Але за мить я відчула, як по шкірі поповзли мурахи. Дівчата почали перешіптуватися, кидаючи на мене дивні, оцінюючі погляди.