Розділ 4.2

Та Лок лише знизав плечима, але двоє з трьох явно відчули щось знайоме. Приховувати особистість ставало дедалі важче — королівський відбір транслювали на всі чотири королівства, і ці діти аристократів точно бачили моє обличчя на магічних екранах. Нехай я і змінила зачіску і колір волосся. 

Я пришвидшила крок і обігнала їх. Тікати було підозріло, але й чекати, поки вони нарешті згадають, де саме бачили «небажану простолюдинку-королеву», було б необачно.

У центрі саду розкинулося широке кам’яне коло. Дивно, я не помітила його вчора, коли гуляла з ректором — певно, воно було приховане потужною ілюзією, або ж плющем. По краях кола викарбували чотири знаки: дерево — символ Землі, язики полум’я — Вогонь, вихор Повітря та хвиля Води.

Ректор Сміт, незмінно у суворому темному костюмі, стояв у центрі й по черзі викликав адептів. Ті виходили вперед, займаючи свої місця в колі. Поруч вишикувалися схоже викладачі-магістри в різнобарвних мантіях — від молодих, як Фіцбін, до поважних віком майстрів.

Їх було небагато — лише четверо, не рахуючи ректора. Нас не поспішали знайомити, певно, чекали офіційного підтвердження статусу адептів. Але вони чекали на нас, і це очікування було сповнене магічної напруги. Їхні очі роздивлялися кожного, наче шукаючи щось підозріле, вишукуючи силу під шаром одягу.

Я зустрілася поглядом із викладачкою у синій мантії — певно, магістеркою Води. Це була жінка з густим темним волоссям, десь віку мого батька. Вона була безперечно вродливою, але водночас випромінювала такий відчутний холод, що мені захотілося сильніше загорнутися в накидку.

Вона не відвела очей, навіть коли я нахмурилась у відповідь на її надмірну увагу. Її погляд був крижаним і вивчаючим, наче вона намагалася вивчити щільність мого внутрішнього ґрунту і зрозуміти, чи не розмиє його перша ж серйозна злива.

Поруч із нею стояв масивний чоловік із сивиною на скронях, у вогняній мантії та з величезним мечем за спиною. Він здавався справжньою скелею, що дивилася водночас на всіх і ні на кого конкретно. По інший бік завмерла жінка — настільки тендітна й світлошкіра, що здавалася майже прозорою, невагомою. Вона лагідно усміхалася, щось швидко занотовуючи у свій блокнот, поки поділ її білої мантії ледь помітно тріпотів, хоча вітру в саду не було.

Четвертим був Фіцбін. Він єдиний був для мене знайомий, але в його погляді теж з’явилася та сама професійна гострота, яка не була схожа на ранкову привітність, ще десять хвилин тому у коридорі.

— Лівія Лор, — проголосив ректор.

Вперед вийшла дівчина з коротким вогненно-рудим волоссям у простій чорній сукні, змусивши мене відірвати погляд від викладачів. Але не її врода чи одяг прикували мою увагу, а погляд. У ньому відчувалася незламна сила, що кидала виклик всьому світу.

Щойно вона ступила в коло, знак Вогню вибухнув яскраво-червоним світлом, а потім тонка біла смуга стрімко пробігла по всьому периметру кола. Вона була ледь помітною і зникла так само швидко, як і з’явилася.

— Факультет Вогню, — мовив ректор таким тоном, наче й не помітив цієї загадкової білої лінії.

Лівія підійшла до суворого чоловіка в червоній мантії — того самого воїна з мечем — і мовчки стала поруч.

Один за одним виходили нові майбутні адепти. Незнайомі обличчя, звичні стихії: Вогонь, Вода, Земля, Повітря.

— Найджел Брайн, — знову пролунав голос ректора.

Хлопець, що вийшов наперед, виглядав абсолютно розслаблено. Світлі кучері розсипалися по плечах, а темні очі лукаво стріляли в бік дівчат-адепток. Він впевнено зайняв центр кола. Спершу спалахнув глибокий синій колір — стихія Води, а за мить біля його ніг з’явилося ледь вловиме смарагдове сяйво знака Землі. Дві стихії.

І знову я побачила ту саму білу лінію навколо кола. Вона не торкалася символів, вона просто була — наче щось невід’ємне від магії цього місця, але водночас чуже. Це не давало мені спокою. Лінія явно мала приховане призначення, про яке нам не поспішали розповідати.

— Бажаєте розвивати основну магію чи дозволите собі розкрити весь потенціал? — ректор ледь помітно усміхнувся, дивлячись на юнака.

— Обираю п’ятий факультет, — Найджел зухвало підмигнув ректорові й став неподалік від нього, окремо від інших адептів, які пройшли перевірку.

Наступну учасницю я майже не слухала, як і всіх тих, хто йшов за нею. Моя увага була прикута виключно до кам’яних плит під ногами адептів. Що це за артефакт? Навіщо ця лінія? Ректор назвав це «чистою формальністю», але моя інтуїція, загострена роками створення артефактів, волала про інше.

Знову біла лінія. Потім ще кілька. Я намагалася вхопити бодай якусь закономірність, але здавалося, що я просто шукаю сенс там, де його немає.

— Вайнона Шен, — голос ректора пролунав десь на периферії моєї свідомості.

Я впилася поглядом у коло, чекаючи на звичне біле сяйво. Хотіла вловити бодай натяк на розгадку або ж нарешті переконати себе, що я сама створюю проблеми на порожньому місці. Але цього разу, щойно спалахнула стихія, лінія навколо кола не стала білою. Вона налилася густим, вугільно-чорним кольором.

Я заціпеніла. Дівчина в колі здригнулася, наче від удару струмом, її тіло вмить обм’якло, і вона важко впала на каміння. Хтось поруч перелякано зойкнув, я мимоволі притисла руку до рота, стримуючи крик.

— Відбір не пройдено, — сухо кинув ректор, навіть не підійшовши до неї. — Заберіть її.

Раян Фіцбін та масивний викладач у червоній мантії підхопили непритомну Вайнону під руки й активували телепорт. Вони зникли за частку секунди, залишивши по собі важку, липку тишу, яку за мить прорізали панічні шепоти.

— Що, в біса, це було? — процідив Лок, хлопець, за яким я спостерігала в саду.

— Вона хоч жива? — білява дівчина поруч із ним зблідла, її пальці тремтіли.

Виявляється ці троє стояли весь час за мною.

— Магія непередбачувана, — відрізав ректор, обриваючи будь-які запитання. Його голос звучав як удар металу об метал. — Наступна... Гелія Сільвані.