Розділ 4.1

Кайя.

Ректор підвів мене до дверей кімнати й заспокоїв: багаж, який я в замішанні залишила біля альтанки, вже благополучно доставили. Я мимоволі придивилася до дерева, шукаючи обличчя, але це виявилися звичайнісінькі двері. За ними на мене чекала проста, але затишна кімната. Воран Сміт порадив мені гарненько відпочити до ранку, адже саме тоді мав розпочатися відбір.

Чиста формальність? Можливо. Але я знала: академія все одно не прийме всіх охочих. І хоч як би я не прагнула дистанціюватися від свого титулу, деякі переваги він мені все ж давав.

Зранку мене розбудили лагідні промені сонця, що ніжно лоскотали шкіру.  Я так і не змогла розплутати складну шнурівку на сукні, тож довелося спати прямо в ній. На щастя, я прихопила з собою побутові артефакти: кілька маніпуляцій — і тканина знову виглядала бездоганно, наче її щойно випрасували.

Після швидких водних процедур (що було тим ще викликом у пишній сукні) я вирішила змінити образ. Найперше — колір волосся. Я використала для цього артефакт власної розробки. Кілька миттєвостей — і мої пасма набули світло-русявого відтінку. Я гладко зачесала волосся назад, відкриваючи обличчя. На відборі наречених я завжди носила розпущене волосся, яке м’якою хвилею спадало на плечі.

Сьогодні з дзеркала на мене дивилася інша дівчина. Не та, яку обрав Девіан. А та, яка нарешті обирала себе сама.

Я обережно виглянула в коридор. Людей майже не було — будівля все ще зберігала передранкову тишу. Лише трохи далі я помітила чоловіка в темно-зеленій мантії, який зосереджено читав на ходу.

— Пробачте, я хотіла запитати... — я підійшла ближче, сподіваючись дізнатися, де саме проходитиме відбір.

Чоловік зупинився, відірвався від книги й підвів на мене погляд. Він був молодим, трохи старшим за старшокласників, з тонкими аристократичними рисами обличчя. Його сяюча усмішка миттєво притягувала увагу, а очі мали гарний зелений відтінок. Не такий глибокий і холодний смарагд, як у Девіана, але неймовірно живий і привабливий.

— Відбір проходить на подвір’ї, — він усміхнувся і поправив неслухняне кучеряве пасмо, що впало йому на чоло.

— Дякую, е... — я зам’ялася, не знаючи, як до нього звернутися.

— Магістр артефакторики, Раян Фіцбін, — він миттєво розвіяв моє сум’яття. — А ви — гостя академії, чи не так? Ректор згадував про вас, Кайє.

Жодних «Ваша Величносте» чи офіційних реверансів. Магістр, тобто мій майбутній викладач, точно знав, хто я, але навмисно не став на цьому акцентувати. Його простота водночас і лякала, і дарувала полегшення. 

— Не знаю, чи вдасться втримати цю таємницю надовго, — я знизала плечима й попрямувала до виходу. Чомусь я була впевнена: ми з професором Фіцбіном ще обов’язково зустрінемося.

— Щасти вам! — кинув він мені навздогін.

Вийшовши в сад, я опинилася в самому центрі натовпу. Навколо було багато молодих людей, які жваво й весело обговорювали щось. Усі вони були вдягнені вишукано й дорого — діти аристократів, які звикли до розкоші так само, як я звикла до запаху артефактної майстерні.

— Думаєш, багато хто потрапить на факультет двох стихій? — запитав високий білявий хлопець у своїх супутників.

Я вирішила триматися неподалік — вони точно знали дорогу.

— Локу, ну невже ти справді віриш, що там буде вибір? — скептично відповіла йому дівчина зі світлим волоссям. — Академія цьогоріч просто тестуватиме двостихійників.

— Або ж виставлятиме їх як трофеї: «ось, дивіться, які вони видатні». А на турнір відбиратимуть лише їх. Це ж очевидно, — додав третій, рудий хлопець.

— Тоді тобі варто більше працювати над своїм повітрям і повчитися гарно підлизуватися, — дівчина засміялася. — Я ось уже знаю, з ким буду заводити «дружні стосунки».

— О, ми чули про твого Фіцбіна! Але сумніваюся, що його цікавить бодай щось, окрім артефактів, — перший хлопець, Лок, так розреготався, що аж обернувся.

Наші погляди зустрілися. Я йшла зовсім близько і, звісно, чула кожне слово.

— Здається, у нас хвіст, — Лок миттєво зупинився. — Ти хто?

— Гелія, — швидко відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Йду на відбір.

Білява дівчина оглянула мене з ніг до голови, примружившись.

— Гарна сукня... — процідила вона, а потім додала з підозрою: — Ми раніше не зустрічалися?

— Навряд чи, — я сухо відмахнулася і спробувала пройти повз них.

— Справді, обличчя дуже знайоме. Скажи, Локу? — третій хлопець, рудий із темними очима теж втупився в мене, не приховуючи цікавості.

Ну все, моєму прикриттю кінець. Було навіть смішно: чомусь моє спокійне майбутнє зараз залежало від одного слова цього Лока. Впізнає і почнеться… Я навіть гадки не мала, що саме, але була впевнена: мені це точно не сподобається. Плітки, шепіт за спиною, поклони замість дружніх усмішок…

Від автора:

Магістр артефакторики, Раян Фіцбін