Розділ 2.2

— Гелія Сільвані, — промовила те, що і сказала дверям. — Прізвище досить популярне в Георосі, то ж хочу його залишити.

Ректор усміхнувся і кивнув. 

— В академії вчиться чимало знаті, навіть діти нинішніх і колишніх королів, — він звів мене на вузьку стежку, так що мені довелося стати ближче до нього. — Я збережу вашу таємницю, Кайє. А наші професори давно звикли до адептів, у чиїх руках зосереджена влада.

«Нинішніх?» — це слово дивно відгукнулося в грудях. Він сказав це в теперішньому часі, ніби діти обранців богів — це звичайна частина натовпу.

Звісно, вони не мають права на владу, якщо їх не благословлять боги. Раз на п’ятдесят років небо саме обирає чотирьох королів, посилаючи їм пророцтво: про їхнє правління та про обраницю, призначену їм згори.

Для Короля Девіана, мого чоловіка частина пророцтва про його обраницю була: Та, кого очікуєш найменше.

— І часто у вас навчаються дружини королів? — тихіше, ніж хотіла, запитала я. Мені було важливо знати, чи я одна така «вигадка» в історії.

— Королева в нас дійсно вперше, — усміхнувся Воран Сміт. — Але були дівчата, які ставали ними згодом. Наприклад, Пейдж Гурон, зараз вже Блекрок, нинішня королева Геороса, закінчила навчання три роки тому.

Пейдж Гурон… Було б цікаво поговорити з нею. Яка вона? Кажуть, вона теж не мала високого титулу — лише баронеса. Хоча навіть це був титул, а в мене не було нічого, крім везіння, яке більше скидалося на прокляття.

Ректор підвів мене до масивних головних дверей академії.

— Завтра відбудеться відбір, — почувши це слово, я мимоволі здригнулася, згадавши інший відбір (відбір наречених), що змінив моє життя. Ректор помітив це і м’яко додав: — Це лише чиста формальність. Ми перевіримо вашу магію за допомогою артефакту і, звісно, за вашої згоди, розподілимо на один із п’яти факультетів.

— П’яти? — я здивовано підняла брови. — Але ж стихій лише чотири.

— Є адепти, які володіють двома стихіями одночасно. Вивчати лише одну було б марнуванням їхнього потенціалу. Тому цього року ми відкрили експериментальний п’ятий факультет — для тих, хто прагне пізнати свою силу на повну.

Я ледь помітно всміхнулася. Була впевнена: до цього нововведення доклала руку одна з наречених короля, Ейва ді Кардін. Та сама Ейва, яка приголомшила всіх звісткою про свій подвійний дар.

— Як ви гадаєте, чи можливо розвинути в собі ще одну стихію? Чи це лише вроджений талант?

— Гарне питання, — ректор замислено погладив бороду. — За роки мого керування такого ще не траплялося, але наш світ незбагненний. Всім відомо, що ядро повелителя стихій — це його особиста територія, куди закритий вхід будь-кому іншому. Але навіть те, що приховане від чужих очей, може бути непередбачуваним для самого власника. Стихії занадто норовливі, тому я не наважуся дати вам остаточну відповідь.

Дивно чути таке від ректора. Адже всі науковці у світі стихій говорять, що є лише вроджена стихія, якою ти керуєш. Та химери все ж стаються…

Він повів мене далі коридором. Стіни академії виявилися такими ж живими й зеленими, як і зовні. Вздовж них тягнулися дивовижні квіти: від природних лісових відтінків до витончених золотистих, яскраво-червоних та глибоких синіх. Усі кольори, які тільки можна було уявити.

Поруч височіла водяна стіна — зачарований потік плавно стікав донизу, не залишаючи жодних бризок, а легкий магічний вітерець гойдав прозорі хвилі. Але мою увагу прикувала інша стіна — з маленьким вогником посередині, що переливався від жовтогарячого до насиченого багрянцю.

— Кожен, хто відвідує академію, залишає тут частинку себе, — пояснив Воран Сміт. — Хтось дарує квіти, хтось підживлює воду чи повітря, а хтось додає будівлі тепла.

— Це прекрасно, — я справді була вражена. Стіни здавалися частиною єдиного живого організму. — А можна і мені спробувати?

— Я саме на це й сподівався, — ректор відійшов на крок, даючи мені простір.

Я підійшла до плюща. Хотіла подарувати академії квітучу гортензію ніжно-зеленого кольору, але вогонь манівно притягував погляд. Він був настільки гарним, що я не могла відірватися.

Зосередилася, і магія сама, наче замість мене, виштовхнула в долоні троянду. Без стебла, лише тендітний бутон сліпучо-білого кольору. В голові майнула похмура, майже болюча думка: я хочу покласти її в саме полум’я. Нехай спопелить. Нехай цей вогонь з’їсть її — символ того, що він нищить усе живе.

Так само як Девіан знищить мене…

Я обережно опустила білу троянду в самий центр вогню. Я очікувала побачити попіл, але, на мій подив, квітка не згоріла. Навпаки — вогонь лагідно огорнув її пелюстки, наче захищаючи, і став яскравішим. Троянда почала розпускатися прямо посеред полум’я, стаючи ще прекраснішою.

— Я ж казав, що стихії непередбачувані й норовливі, — весело хмикнув Воран Сміт.

Я лише мовчки спостерігала, не в силах закрити рота від здивування. Це було незбагненно. І це давало мені надію, про яку я боялася навіть думати.

Від автора:

Академія зсередини

Квітка Кайї