Майже тиждень витратила Люсьєн на роздуми про те, чи варто їй було приймати пропозицію Софії та наступати на ті самі граблі, що й у школі. Вона навіть радилася з Жюлі, яка, будучи активною дівчиною, відразу же сказала Люсьєн спробувати.
“Це ж не пожиттєво” — сказала тоді вона.
І дійсно, якщо не щось сподобається, чи атмосфера буде якоюсь токсичною, то завжди можна буде піти. Вона ж, в кінці кінців, не записуватись на гурток йшла, і не виступати, а просто подивитися. Не порушувати свою ж обіцянку, бо тоді соромно буде перед третьокурсницею.
Софію, до речі, Люсьєн часто зустрічала в коридорах. Дівчина завжди їй привітно посміхалася. А от Макаренка, вона зустріла лише одного разу. Що було дивним, бо, знаючи хлопця, вона думала, що той не даватиме їй проходу, але, видно, помилилася. Вона спокійно ходина на пари, знайомилася з викладачами та іншими студентами, імена яких стиралися у її пам’яті на наступний же день.
Та от коли настав той самий четвер, Люсьєн зловила себе на думці, що вона увесь час чекала, щоб до неї підійшла Софія. Не тому, щоб відмовити, вона й сама не знала навіщо їй це потрібно було. Бо, якщо попроситися прийти разом з дівчиною на гурток, то це було б дивно. Вона ж не маленька дівчинка, щоб боятися.
— Привіт, — почулося над головою рівно у той момент, коли дівчина виклала на підвіконня свій рюкзак, шукаючи всередині нього шоколадку, яку купувала ще перед парами.
Піднявши голову догори, вона побачила перед собою спочатку широку посмішку, а потім навколо цієї посмішки вже вимальовувалося обличчя Максима, який був її одногрупником.
— Привіт.
— Я бачив, ти сьогодні так уважно все записувала, — чухаючи свою потилицю, промовив він. — Можеш мені дати конспект?
Було дивно це чути від людини у двадцять першому столітті. Але Люсьєн розуміла, що не у конспектах справа.
— У дві тисячі двадцять шостому році, коли у всіх є інтернет ніхто не просить конспекти, — видихнула вона, дивлячись на хлопця. — Ти ж не за цим підійшов?
— А ти розумненька, — знову посміхнувся він, і тут же поправив лямку свого рюкзака. — Ти маєш рацію, це було всього лише приводом. Розкусила. Ти просто з вигляду така неприступна, що я не мав іншого виходу, як вигадати цю маячню, щоб до тебе підійти.
Якщо Люсьєн і була здивована від почутого, то виду не подала. Вона лише витягнула з сумки шоколадку, яку міцно стиснула у руках і посміхнулася хлопцю.
— Ти помиляєшся.
— Справді? — протягнув він приголосні. Хлопець сперся плечем на стіну, тим самим заступаючи дівчині прохід і взяв її руку у свою.
Не те, щоб вона хотіла втекти, але дівчина й справді, поспішала. Якщо вона хотіла встигнути до початку, так званого “театрального кастингу”, то їй варто було прискоритися. Інакше, була ймовірність того, що зала буде забита іншими студентами, а Люсьєн би хотілося зайняти якесь тихе та непомітне місце, щоб ні з ким не пересікатися.
— То я можу з тобою ближче познайомитися? Скажімо, завтра ввечері. Сходимо кудись.
Ситуація набула б ще більш сюрреалістичних фарб, якби зараз Люсьєн сказала цьому пікаперу, що вона й імені то його не пам’ятає. Але це було неправдою. Хоча, беззаперечно хорошим знаком, що він їй не цікавий. Однак, як тільки вона відкрила рота, як позаду неї почувся спокійний голос хлопця, який був їй добре відомий:
— Гей, Люсьєн, мене просили передати, що тебе на вашій кафедрі чекають, — Сашко Подільський, який завжди товаришував з Богданом, рухався прямо до неї. Він привітався з горе-кавалером, та став поруч з дівчиною, а коли побачив, що вона не йде, тільки тому, що її рука знаходилася у руці хлопця, перепитав: — То ти як, ідеш, ми мені передати Марфі, що ти відмовилася?
Це прізвисько, їхня викладачка з авторського права не отримала по випадковості, так то її звуть Марія, Марія Рафаелівна. Однак, через її не надто хороший характер та майже скотське відношення до студентів, ті просто охрестили її Марфою. Легенди про жінку ширилися швидко, навіть до таких новачків, як вони.
— Ми тут ніби розмовляли, ти не бачиш? — сердито підмітив одногрупник дівчини, однак під невдоволений погляд Сашка, руку її все ж відпустив.
— Навчання важливіше за хлопців, — смикнув він плечима і махнув головою дівчині.
Люсьєн скомкано перепросила, та сказавши, що вони поговорять пізніше, у чому вона сумнівалася, бо не збиралася приймати пропозицію, пішла слідом за знайомим.
Цікаво, чим же вона не вгодила Марфі, що вона після першого ж заняття викликала дівчину до себе?
— Що ти, дрібнота, вирости, то виросла, а як притягувала придурків — так і продовжуєш? — зі смішком, притаманному лише йому, поцікавився Саша, кидаючи на Люсьєн погляд з-за спини.
— Це не смішно, взагалі то. І одним з таких був твій друг, — вона хотіла ще щось сказати, але зашпорталася, і проковтнула власні слова. Тому замість того, лише поцікавилася: — Навіщо мене викладачка покликала, ти знаєш? І чому ти зі мною йдеш, я ніби пам’ятаю де знаходиться кафедра, тому це не обов’язково.
— Хто сказав, що я веду тебе до неї? — просто смикнув плечима Подільський.
Вони тільки повернули за кут, коли хлопець промовив це, як у ту ж мить Люсьєн наткнулася на знайому фігуру, яка, схоже на те, чекала її тут.