У під’їзд хлопець не увійшов, а влетів. Якщо б його запитали, як він піднявся на шостий поверх менше, ніж за хвилину, то він би не відповів. Бабуся Інгу прийме як завжди, але не варто було їх залишати удвох, хтозна чи навідається за його відсутності вітчим дівчини до них, щоб забрати її.
— Я вдома, — крикнув він, як тільки увійшов до квартири. Скинувши свої кросівки, навіть не згинаючись, він все ж поправив їх, щоб не отримати прочухана від бабуні.
— Ми на кухні, Богданчику, — перекрикуючи шум витяжки, крикнула жінка. — До нас Інга прийшла.
— Я знаю, — зупинившись у проході, між коридором та кухнею, хлопець оглядав сусідку, відмічаючи нові почервоніння на її руках, які згодом точно наберуться синюшного кольору. — Це я сказав їй прийти до нас, ба.
Бабуся звісно ж знала, як важко жилося цій дівчинці у її родині, але скільки б не зверталася до органів опіки, ті все розводили руками, мовляв сім’я благополучна, дохід є, то ніхто нікого вилучати не буде. Все, що їй залишалося, це впускати дівчину у їхню з онуком квартиру, та давати їй можливість трохи приходити до тями.
Макаренко неодноразово намагався вирішити питання з тим її ненормальним вітчимом, який при всіх удавав ідеального сім’янина, а закритими дверима вмикав свою істинну натуру.
— Я зігріла їй суп, нехай поїсть спершу, — наказала бабуня, тактовно залишивши молодь одних у кімнаті.
Вона знала, що Інга при ній не розповідатиме, а все тому, що минулого разу, коли дівчина поділилася наболілим, у жінки настільки піднявся тиск, що їй мусили викликати швидку та залишати у лікарні. Тому всі наступні рази вона жалілася виключно Богдану, який у самої Інги був безспірним авторитетом.
Закривши двері Богдан, сів на стілець навпроти, але перед тим витягнув тарілку супу та поставив перед нею.
— Спершу їси чи розказуєш? — вийшло трохи напружено, але поки розслабитись не виходило.
— Я поєднаю, — злегка посміхнувшись, промовила Інга.
— Знову бив? За що цього разу?
— Мене Саня додому провів. Ми під під’їздом дві хвилини всього простояли, присягаюся, нічого не було, він віддав мені книги, які я забрала з бібліотеки і все. А дядько Семен побачив, він додому чогось раніше прийшов. Каже: “Я пив каву на кухні, тебе виглядав, а це ти тепер так вчишся?”. Ну і почав мене всілякими словами називати… — Богдан мовчки слухав її розповідь, не перебиваючи. Бачив, що їй треба виговоритися. — Я думала прослизну повз нього, ну покричить і зупинеться. Він же останнім часом нормальний був…
— Бо з ним поговорили трохи, того й нормальний був. Видно, ефект тимчасовий. Придурок, бляха, — не втримався, розказав хлопець.
Він попросив хлопців, з якими час від часу ходив у качалку, щоб ті підкараулили цього правильного мерзотника, та налякали його трохи. Він і сам там був, щоправда, хлопці просили “не світити вивіскою” бо його б він точно впізнав, та звернувся би до поліції.
— Я в кімнату направилася, а він мене за волосся вхопив. Сказав, що колись гулящим дівкам волосся відрізали, то й він мені відріже, — у Інги голос затремтів на цих словах.
Дівчина любила своє волосся, казала, що батько, ще коли був живий, завжди заплітав її коси, казав, що їй довгі пасують. Це єдине, що вона берегла, так же ревно, як і пам’ять про нього. Зараз у шістнадцять, довжина її волосся уже ледь не до колін доходила, і Макаренку було зрозуміло, чому вона так відреагувала.
— Ну я й почала смикатися, щоб дійсно не відрізав, а там і вдарилася. Це не він, чесно, — Інга виставила руки, демонструючи забої, які хлопець і так прекрасно бачив. — Я сама.
Богдану довелося лише видихнути зціпивши зуби.
— Мама коли має приїхати? — спитав хлопець, і помітивши, що Інга заговорилась, підмітив: — Ти не їси!
— Казала, що бабусю вже виписують, тож сидіти з нею цілодобово вже не треба, — дівчина схопила ложку, зачерпнувши попередньо трохи сметани, яку полюбляла додавати у бабусин курячий суп. — Але точно ще тиждень там пробуде. А потім дядько Толя її з бабусею сюди заберуть.
— А ваш дядько Толя не може бабцю лежачу у себе залишити, треба аж сюди везти за п’ятсот кілометрів?
— Бодь, я ж не знаю. Але може коли вона у нас буде, дядько Семен не так вимахуватися буде?
Воно то може й буде так, але чи довго? Богдан мало вірив у те, що вітчим дівчини стане на праведний шлях і перестане тероризувати Інгу тільки через те, що її бабця житиме з ними. Якщо її матір йому не була перешкою, що вже казати за літню жінку, та ще й лежачу.
Добре, що Інзі ще один рік залишився, і вже на наступну осінь вона могла вступити в університет та претендувати на кімнату в гуртожитку, прописана ж вона у селі, звідки вони з матір’ю родом.
— Спати у нас будеш сьогодні. Я потім сходжу за твоїми підручниками, — рішення відправити її назад навіть не стояло. — Доїдай, давай. Бабуся ж не дарма старалася.
Богдан швидко вирішив за всіх, просто ставлячи перед фактом. Вільна кімната у них була, там Інга часто залишалася, тож нічого було соромитися.
— Я скажу, які уроки у мене будуть.
— Я сам гляну у щоденнику, — не погодився прийняти її допомогу Макаренко.