— Я зробила так, як ти і просив, — спираючись на розмальовану стіну, промовила Софія, дивлячись на, з виду, незацікавленого Макаренка. Якби вона його не знала, то повірила б у його байдужий образ, але все було навпаки…
— І що вона? — він потягнувся рукою до кишені, напевно, щоб витягнути цигарки, які він пообіцяв кинути палити, от і стримувався, час від часу осмикуючи себе.
— Та все так, як ти і говорив, відмазувалась, як могла, — хмикнула дівчина. — А як тільки за тебе почула, та й зовсім у позу стала. Вона явно не горить до спілкування з тобою, навіщо ти це робиш?
— Я, Софійко, на все маю свої плани. Ти це до голови не бери. То ти її вмовила, чи ні?
Він ледве стримував себе, щоб не підігнати дівчину. Й так змусила його чекати стільки часу. Софія не була його одногрупницею, вона взагалі вчилася на журфаці. Вони були знайомі через інші причини. У неї був закоханий Саня, вона у нього ніби теж, але ці двоє вдало удавали, що все не так, і вони просто час від часу спілкуються. Бозна, нащо їм ці ігри, але якщо обидва ловили з цього кайф, то немає сенсу їм заважати.
Софія відразу наголосила, що у неї сьогодні мало бути чотири пари, тому попросила Богдана почекати біля її корпусу, щоб вона не шукала його через його друзів, але сама ж і запізнилася, змусивши хлопця трохи понервувати. І зараз вона спостерігала за чужою нетерплячістю із задоволенням.
— Не скажу, що вмовила, але ми домовилися, що вона прийде до нас у четвер на перші у цьому році збори, — помітивши на обличчі у Макаренка посмішку, що от-от мала розтягнутися на все його самозадоволенне обличчя, дівчина тут же додала: — Але я не думаю, що вона прийде. Вже надто сильно твоя Люсьєн хотіла від мене втекти. І я би, на її місці, чесно, зробила би те саме. Тому не розкочуй губу, Макаренко.
— Головне, що ви домовилися, а там вже будемо якось розбиратися, — він похитнувся з носка на п’ятку, і висунув руки з кишень, де стискав їх до цього часу, слухаючи, як його мармеладка хотіла уникнути небажаної активності. А потім, подякувавши Софії, радісно поспішив геть з території універу. І хоч у нього ще була запланована одна пара, але йому точно зараз наука не полізла б у голову. Саме тому хлопець направився у єдине місце, де мозок у нього завжди ставав на місце — спортзал.
Коли у нього концентрація на м’ячі, то все навколо ставало непомітним. І хоч це не те, чого він зараз шукав, але думки йому упорядкувати точно треба було.
— Так, мармеладко, тепер у нас більше можливостей зустрічатися частіше, — пробурмотів собі під ніс хлопець.
Тренер зустрів його зі зсунутими докупи бровами. Макаренко зараз мав бути на парах, а натомість прийшов сюди. Чоловіку не подобалося це, бо йому не хотілося, щоб у його гравця потім були проблеми з іншими викладачами через постійне перебування у спортзалі. Хоч він і був зірочкою їхнього університету з баскетболу, однак він сюди вступав не для спорту…
— Василь Геннадійович, я бачу ваш погляд аж з дверей, — посміхаючись, промовив хлопець, кинувши свій рюкзак кудись на трибуни, а сам схопив м’яча й направився до тренера. — Не треба мене ним спопеляти.
— Тебе бити треба, а не поглядами спопеляти, — у своїй звичній саркастично-повчальні манері, відповів йому тренер. — Ти чого тут? Ваше тренування на шосту вечора.
— Та ви ж все одно зараз не зайняті.
У Макаренка був хороший настрій. Його мармеладка точно не втече від нього. Якщо він і боявся, що вона не захоче з ним контактувати після того, як вперше побачив дівчину в універі, то зараз, після того, як вони їхали в одній автівці, як вона погодилася прийняти пропозицію Софії, хоч і не повністю, він абсолютно точно впевнений тому, що здаватися не буде. Ця дівчина так просто від нього вдруге не втече.
— Те, що я не зайнятий — не означає, що я хочу бачити ваші пики, дітки. Може я хотів кави попити, розслабитись, перш ніж вас всіх тут ганяти по залу?
— То які питання? — зробивши пробний кидок, промовив Богдан. — Я можу збігати.
— Ти можеш! — хмикнув Василь Геннадійович. — Ти все можеш, але лише слухати мене не можеш. Ну і, кажи! Чого ти прийшов?
— Захотілося трохи пограти, — кинувши повз кільця м’яч, Промовив Макаренко.
— Я знаю тебе з першого курсу. Ти так просто поза тренуваннями до мене не приходиш. Забивати баки будеш комусь іншому, хлопче, а не мені. Втямив?
— Та де ж тут не втямиш, Василю Геннадійовичу? Ви все ясно говорите. Але сьогодні й справді той день, коли я просто хочу покидати м’яча. Початок року, початок сезону. А у нас команда втратила хорошого центрового. Юрко казав, що після аварії до волейболу не повернеться.
Воно дійсно було так. Хлопець щиро хвилювався за долю команди, оскільки він намагався грати добре. Не тільки тому, що до спортсменів завжди поблажливо ставилися інші викладачі, а й тому, що думав про можливість пов’язати своє життя зі спортом і надалі.
— Нічого, — з легкістю перехопив м’яч у повітрі тренер. — Ти ж щойно сказав, що у нас початок року і початок сезону. Молодняка набрали стільки, що тільки ходи й вибирай. Хтось та замінить нашого Юрка.
Він то мав рацію, і Богдан сам це знав, адже не перший рік хтось йде з команди, а хтось приходить. Просто ділитися особистим, хоч і вже з близкою для нього людиною, поки готовий не був, саме тому ляпнув про центрового.