Академічний борг почуттів

Глава 9

— Ти ще не пошкодувала, що не вступила до вузу у Франції? Привіт, люба! — відверто поцікавилася шкільна подруга Люсьєн,  Жюлі, з якою вони пзнайомилися у Франції, і яка, власне, була єдиною, хто підтримав її рішення повернутися на батьківщину. 

— І тобі привіт. Батьки зі мною не спілкуються, бабуся сказала викреслити мене з заповіту та заборонила носити її величне прізвище, яке належало її чоловіку, раз я відмовилася робити так, як вони сказали, — важко зітхаючи промовила вона, спираючись на своє ліжко. 

Дівчину дзвінок подруги застав зненацька. Вона тільки-тільки зайшла до кімнати, як роздався дзвінок. Плани на відпочити — полетіли кудись, куди й її речі, а сама Люсьєн всілась на підлогу, й затиснула телефон між колінами. 

— Я не питаю за твоїх родичів, — похитала головою Жюлі, і глянула кудись поверх екрану. — Я спитала про тебе. 

— Ні, не шкодую. Я зустріла його… — знизивши свій голос, швидко промовила Люсьєн, але знала, що подруга точно почула її.

 Вона не стала перепитувати про кого йшла мова, бо точно знала. Жюлі чула його ім’я частіше, ніж власне з вуст подруги. Вона знала всю їхню історію. Не сказати, що Люсьєн легко довірилася дівчині, зовсім ні, просто на одній з вечірок, куди їх обох затягнув спільний знайомий, дівчині всунули слабоалкогольний напій, через що її швидко розвезло. 

Довелося Жюлі витягувати горе-п’яничку на вулицю, сидіти з нею на лавочці у парку та слухати всю історію її юнацтва до моменту переїзду. На ранок дівчина настільки соромилася, що не могла й глянути в обличчя Жюлі, та картала себе за те, що була занадто відвертою… А також хвилювалася через те, що інформація могла поширитись серед інших однокласників, однак час пройшов, а ніхто над нею не насміхався, саме це й змусило її глянути на свою однокласницю по-іншому. А згодом і зовсім подружитися…

— О-о-о, — протягнула дівчина, повністю втрачаючи інтерес до чогось, чи когось, хто знаходився за межами камери. — І як воно? Сердечко затьохкало? Ти хоч на ногах встояла? Чи кинулася йому на шию? 

— Я — закохана, а не дурна.

— Це синоніми, кралечко, — засміялася Жюлі, підпираючи голову рукою. — То що, подробиці будуть, чи я не дочекаюся?

— Ніяких подробиць, ми просто зустрілися, — зітхнула Люсьєн, закривши свої щоки, які, чомусь, від згадки про Макаренка, починали червоніти. — До того ж у перший день. Просто поговорили і все. 

— Хочеш сказати, що він тебе нічого не питав? Не намагався поговорити, чи дізнатися, чого ти його кинула?

— Я не кидала його, — похитала головою Люсьєн. — Для того, щоб кинути ми мали би зустрічатися, а ми так… спілкувалися…

— Ага, ну звісно. Ти того мені тут шмаклі пускала такої довжини, що можна було їх на Ейфелеву вежу намотати? Я може молода, але точно не дурна. Це ти батькам втирай, а я про тебе все знаю.

— Добре, міс Всезнайка, розкусила. Звісно, що питав, але я не можу дати йому ніяких відповідей. Трясця, ти ми й разом бути не можемо, бо якщо мої про це дізнаються, то точно бути біді. Університет вони мені пробачать, а от його — ні.

Розуміння, у якій патовій ситуації вона опинилася, настигло дівчину моментально. Хотілося закритися від світу, знову кудись втекти, от тільки Люсьєн набридло втікати, набридло ховатися від самої себе. Вона повернулася для того, щоб будувати власне життя, без постійних вказівок численних родичів, які, чомусь, знають як їй краще жити…

Вона просто хотіла бачити його… Не намагатися відновити спілкування, чи зустрічатися. Ні, вона просто хотіла переконатися, що Богдан живе своє щасливе життя, що його не розбило те, що зробили з його сім’єю її родина… 

— О, люба, я не хотіла, щоб розмова зайшла в цей кут. Не сумуй, будь ласка. 

— Я не сумую, — дивлячись на те, як жалібно з’їхалися брови подруги біля носа, Люсьєн усміхнулася їй, і спробувала перевести тему: — А сама як? Як перші дні навчання? Вже встигла з кимось познайомитися? 

— Навчання — відстій, — застогнала вона. — Занять так багато, що я пошкодувала, що закінчила школу. Чесне слово! Одне тішить, що почалося студентське життя, а отже у моєму оточенні побільшає багато гарячих хлопців, вечірок та море сек…

— Я зрозуміла, — вигукнула Люсьєн, не давши подрузі промовити те саме заборонене слово. Жюлі засміялась з її реакції. Таке відбувалося майже щоразу, тому дівчина полюбляла дражнити Люсьєн, тільки через те, що її емоції, їй, капець, як подобалися. — Зрозуміла, не варто продовжувати. Вже познайомилися з сусідкою по кімнаті?

— Так, вона іноземка. Мені везе на інтернаціональних подруг. Дивись, може так сподобається, що я перестану з тобою спілкуватися, — вона заграла бровами, жартівливо погрожуючи, але це не принесло жодного результату. 

— Я тут теж, знаєш, часу не гаяла, і у моїй копілці двоє нових знайомих, от так от. Одна з яких навіть запропонувала мені грати у їхньому університетському театрі. 

— Ого, — присвиснула Жюлі. — Знімаю перед тобою шляпу. Ти однозначно виграла у цьому поєдинку по підбору нових знайомих. І що, ти погодилась? Ти? Ні, те, що ти хороша акторка, думаю вони вже зацінили, так маскувати власну сексуальність — це ще вміти треба…

— Я не дала однозначної відповіді… — перебила подругу Люсьєн, бо ту знову понесло не в той бік розмови. — Я сказала, що прийду подивитися на їхній кастинг, але участі у ньому не братиму… До того ж, про те, щоб мене покликали, попросив Богдан. Не впевнена, що це буде хорошою ідеєю…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше