— Куди ти мене тягнеш? — обурено цідила Люсьєн, але щоб не шпортикатися, все ж йшла за хлопцем, який мертвою хваткою вчепився в її руку. — Богдане! Макаренко, ти взагалі адекватний?!
— Поговорити треба, ти хочеш тут? — вона протискалася за ним крізь натовп, і майже випала на вулицю через важкі дерев'яні двері, коли вони різко зупинилися.
Він мухлював, бо знав, що дівчина не відмовиться. Не тоді коли вони стояли в проході, даючи можливість натовпу, що чекав на вулиці спостерігати за ними і за цією безглуздою суперечкою. Але Богдан знав наскільки Люсьєн була важлива приватність, саме тому вирішив забрати її.
Але це він міг сказати в голос, а от внутрішній голос нашіптував йому правду. Богдан боявся, що Люсьєн знову зникне. Боявся, що не погодиться на зустріч, змусивши його покірним песиком бігати за нею. І проблема була навіть не у тому, що він би не бігав… Бігав би. Йому не вперше.
Просто, зараз дівчина явно відчувала себе ніяково.
Він відразу помітив ту групку людей, яка втиснулися у заклад. Люсьєн же йшла позаду них, озиралася, стискалася вся. Її всі кинули, коли пішли до барної стійки… Останній раз, коли вона була у подібних закладах — це закінчилося її покаранням та домашнім арештом через те, що хтось надоумив її спробувати один коктейль.
— Бодя, відпусти мене, — тихо попросила дівчина, смикаючи за свою руку.
— Відпустив, — мовив Богдан, піднявши руки догори та ступив назад, даючи їй простір. — Тепер ти не в пастці. Можеш утекти, якщо так хочеш.
Йому важко далася ця дія, бо хотілося її не відпускати, а навпаки, схопити та сховати від цілого світу. Щоб більше не тікала. Не від нього. Вони ж не чужі... Чому тоді вона уникає його?
Гучну музику було чутно до них. Люсьєн обернулася, оглядаючи вхід, щоб перевірити, чи не було нікого зі знайомих. Парадокс. У неї не було тут жодного знайомого, окрім того, що стояв перед нею, очікуючи сам не знаючи чого. Але і з ним їй було некомфортно.
Здавалося, що й Богдан це бачить, а від того ще більш неприємно. Вона не хотіла знову ставати причиною його болю, і не хотіла, щоб було боляче їй, але у всесвіту, схоже погане почуття гумору, раз він щоразу змушує їх бути на шляху одне в одного.
— Я викличу таксі, — Люсьєн нишпорила у своїй сумці, але телефон не знайшла. Паніка тут же зловила її, і схоже, Богдан це помітив, тому підійшов до неї надто близько, та завів свою руку назад…
Люсьєн очікувала відчути на тілі його заспокійливі обійми, але Макаренко нічого не робив з того, що вже встигла собі науявляти дівчина. Він просто витягнув її задньої кишені джинсових штанів телефон, та помахав ним перед обличчям.
— Дивно, що у тебе його ніхто не витягнув, — хмикнув він, простягаючи гаджет. — Так і не позбулася цієї дурної звички, запихати телефон туди, звідки його можуть легко стирити?
— Ох, він був тут, — полегшено видихнула дівчина, забираючи телефон з його рук. — Дякую.
— Я відвезу тебе, — знову мовив хлопець, побачивши, що Люсьєн відкрила додаток таксі.
Знаходитися з ним у тісному автомобілі… Напевно було б ніяково, враховуючи, що у плани дівчини це точно не входило. Вона не планувала з ним зараз говорити, а от Богдан був іншої думки. Він напирав, не даючи їй можливості відступити.
— Ти без машини, — хрипко промовила вона.
Дівчина знала, що Макаренко не міг собі дозволити автівку, не у його фінансовому становищі. Вона розуміла, що своїми словами могла натиснути на хворий мозоль, але точно не мала цього на меті, вона просто констатувала факт. Хоча зараз, звісно, могло бути по-іншому.
— Я зараз у Жеки ключі візьму, — він вже рвонув у бік пабу, але зробивши два кроки — зупинився. — Але ні, я його наберу краще. Тебе залишати одну… Вибач, мармеладко, але віри тобі більше немає.
Люсьєн може би й хотіла обуритися, що вона й не просила у нього цієї віри, та й знову ж таки наголосити на тому, щоб Богдан не називав її більше так, але почула, як після двох гудків хлопцю відповіли, тому й не стала нічого казати.
Вся ця ситуація виглядала сюрреалістично. Макаренко тут, перед нею, тримав її за зап’ястя, розмовляючи зі своїм другом. У неї серце вилітало з грудей, відчуваючи його близьку присутність, і все одно дівчина слухняно стояла і навіть не думала втекти. Та й куди їй тікати? У гуртожиток? Там вони могли з найбільшою вірогідністю зустрітися. А більше їй нікуди було податися.
Свою квартиру, яку батько купив, коли вони ще жили з матір’ю в Україні, вони здавали і через доньчині забаганки — ніхто не збирався виселяти орендарів. То ж єдине місце, де дівчина зараз жила — була її гуртожитська кімната.
Богдан, договоривши, знову повернувся до неї та сказав, що зараз йому передадуть ключі, і вони зможуть поїхати. Він поводився надто не зацікавлено, як для людини, яка так сильно хотіла поговорити.
Женя, який підійшов до них за лічені хвилини, лише зміряв її поглядом і підморгнув Макаренку, вкладаючи у його руки ключі. Але це не завадило дівчині відчути цю ніяковість. Контактувати з Бодіними друзями їй не хотілося, бо вона знала, що рано чи пізно їм доведеться розповісти, звідки вони були знайомі. А дівчині би цього не хотілося.
— Поїхали? — клацаючи ключами запитав хлопець.